Анатолій Зуєв: «Богданов мене впустив у світ хокею»

Цей чоловік поважного віку тривалий час був частиною соколівської сім’ї. Анатолій Зуєв, або просто Зуй був водієм клубного автобуса «Сокола» з 1976-го по 2008-й. Можна сказати, що на вчорашнє тренування «Сокола» у статусі водія «Суспільного» він потрапив випадково. Та про це нижче.

Перед тим, як дати це інтерв’ю, пан Анатолій попрохав познайомити його з нинішнім керманичем соколівського автобуса Олександром Сазоновим. Коли чоловіки потисли один одному руки, гість згадав, скільки клопотів мав з купленим для «Сокола» в середині 2000-х «Нео-ЛАЗом». Зайшовши в салон сучасного автобуса, Анатолій Зуєв почав розпитувати про різні тонкощі професійного характеру, попрохав колегу, щоб дозволив трохи посидіти за кермом. Мимохідь водії почали ділитися комічними історіями, пов’язаними з командами різних поколінь. Особливо сміялися, коли Анатолій Зуєв пригадав, як «забув» на трасі знаменитого оборонця Валерія Сидорова.

А потім ми порозмовляли «на диктофон». Наш гість розповів, як йому працювалося з Анатолієм Богдановим і Олександром Сеукандом, при якому адміністраторі «Сокіл» почав тренуватися в цивілізованих умовах, як після хокею почав працювати з телевізійниками і чого набачився під час вторгнення російських окупантів у Ворзель, де зараз мешкає.

– Я з «баранкою» в руках, мабуть, народився, – бере слово пан Анатолій. – У «Соколі» опинився, коли мав 27 років. До того працював на розвозці працівників Київського шовкового комбінату. Автобус на Мельникова ми паркували поруч із соколівським. «Возити спортивну команду – це цікаво», – подумав. Домовився з хлопцем, з яким разом працювали, що наступного понеділка зустрінемося з керівництвом, тренерами «Сокола». Стосовно роботи. Я й справді прийшов у понеділок. А колега у суботу. В підсумку він почав возити «Сокіл», а я – команди гостей. Та через рік той хлопець пішов на іншу роботу, а мене перевели на його місце, дали новий «Ікарус». Так я в «Соколі» й затримався на 32 роки, якщо не враховувати окремих пауз. Особливо великими були навантаження після розпаду СССР, коли «Сокіл» виступав в інтернаціональних чемпіонатах. Команда в білорусь, Латвію, Литву, росію добиралася автобусом. Рідше їздили європейськими містами.

– Після відродження «Сокола» відвідуєте його матчі?

– Коли випадала нагода і коли допускали глядачів, то приходив. Дуже зрадів, коли команда в 2020-му відродилася. Приходив, сідав на трибуни в затінку, щоб мене не бачили. А ще ж «Олівець», будівля, в якій квартирується «Суспільне», знаходиться по сусідству зі спорткомплексом «Авангард». Раніше «Сокіл» там проводив усі свої матчі, постійно тренувався. То буває заходжу, дивлюся, чи бува не почали відновлювати споруду. На жаль, мало що змінилося з того часу, як «Авангард» закрили на ремонт. Шкода…

Сьогодні ж, коли прочитав у графіку наших телевізійників, що вони їдуть знімати тренування «Сокола», серце забилося частіше. Попередньо знімальну групу на ковзанку Шалетт мав везти інший водій. Попросився в нього помінятися. Приємно, що мене впізнали тренери Олег Шафаренко і Сімко (Костянтин Сімчук – авт.), а також світловолосий хлопчик, Володя Алексюк. Інші молодші, мене вочевидь вже не застали.

– Як вам працювалося з найлегендарнішим з українських хокейних тренерів Анатолієм Богдановим?

– Добре. Він ніколи мене не проганяв. Я брав участь на всіх тренуваннях, на землі і на льоду. І в руханках теж. Підтримував форму. Богданов колись сказав начальникові команди Георгієві Вартановичу (Джанґіряну – авт.): «Мені твого хлопця в шкіряних штанах і шкіряному пальто не треба. Мені потрібно, аби людина возила так, щоб я був спокійний за команду. Безпека понад усе». Анатолій Васильович, можна сказати, впустив мене в світ хокею. Я познайомився з багатьма легендарними постатями. Віз якось ЦСКА. За спиною – легендарний тренер Віктор Тіхонов. «Це вперше і в останнє ви приблизилися до медалей», – каже він після бронзи «Сокола» в чемпіонаті СССР в 1985-му. Так і вийшло ж. Валєра Харламов якось сказав: «Давайте заберемо Анатолія до нас, у Москву. Нехай возить ЦСКА. Віддам йому свою двокімнатну квартиру і машину». Але я сказав, що не хочу нікуди з Києва. Бо так як про всіх представників «Сокола» турбувалися при Богданові, ні за кого більше не турбувалися. Тому ж Харламову кажу: «Валєро, ти вісім разів був чемпіоном світу. І заробив лише двокімнатне житло з мамою на двох. І «Волгу» під ігровим 17-м номером».

До нас у «Соколі» ставилися як до рідних. Але особливо комфортні умови для команди створив, пропрацювавши всього півтора роки на посаді адміністратора, Рафаїл Епштейн, або просто Рафа. До нього «Сокіл» проводив збори в основному в Україні, в Карпатах, іноді виїздили в Грузію, в Ґантіаді. Рафа організував збори в Естонії, на базі Університету в Тарту. Поруч – зимова тренувальна база в Отепяя. Там наші хлопці вперше займалися на справжніх тренажерах. До того ж таскали мішки, колеса й різне залізяччя.

В «Соколі» у нас були гарні стосунки з усіма хлопцями. Сумно, що чимало з них уже померло. Найкращі відійшли – Юрко Шундров, Толик Дьомін, Володя Андреєв. До слова, якраз у тому сезоні, коли «Сокіл» виграв бронзу, мене в команді не було. В мене народилася донька і я тимчасово відходив від роботи в «Соколі». Пізніше так само на час покидав команду на початку 90-х.

– На виїздах ви ділили номер з масажистом Іваном Пузиревичем?

– Так. Іван Санич – веселий і дуже компанійський чоловік, ми час від часу зідзвонюємося. Та й загалом у нас весь персонал був чудовий. З теплотою згадую лікаря Володимира Лемана. Прекрасна людина, він одночасно і хірург, і терапевт, писав докторську дисертацію. Навіть не знаю, як він потрапив до нас у команду. Дуже гарна людина – сервісмен Толик Шкура. Ми його Шкуренком між собою називали. З лікарем Володимиром Трошихіним ми взагалі поряд жили, часто зустрічалися.

– Так само довго як з Богдановим ви працювали поруч з іншим іменитим тренером «Сокола» Олександром Сеукандом. Його ви вочевидь ще пам’ятали як гравця.

– Та я й Богданова трохи гравцем застав. Потім він у статусі граючого замінив на посаді тренера Анатолія Єгорова, якого називали «Сплячим». Богданов впорався з завданням – залишити «Сокіл» в класі А і його залишили. А Сеуканд? Вдома десь є фотознімок, де ми поруч на льоду. Багато історій є цікавих, але вони не для преси.

– Чому покинули «Сокіл» 15 років тому?

– Для мене то дуже болісна історія. Про яку не хочу поширюватися публічно, хоча в хокейному світі всі про неї знають. Я дуже важко пережив ту пригоду… Але нічого, маленькі діти допомогли прийти до тями. Можна сказати, що переліз через паркан від «Авангарда» в «Олівець» і почав возити телевізійників. Уже протягом 15 років там. Щоправда, тепер нас перевели на Хрещатик. Але на Сирці мені було краще. Все життя там і прожив, і відпрацював.

– Тепер ви живете у Ворзелі, селі, яке постраждало від російських окупантів…

– Ми сиділи вдома, не висовувалися. Разом з дружиною, похресницею, кумою. Заглядали у вікно і рахували, скільки одиниць рашистської техніки проїхало. Вони заїжджали в Рубежівський сад і звідти стріляли по Бучі, Гостомелю й Ірпеню. То був жах. Жили кілька тижнів без світла, газу і тепла. Але вижили і слава Богу. На щастя, до нас вони не заходили. А трьох чоловіків, які мешкали неподалік, застрелили: чорнобильця, завгоспа санаторію і сина працівника санаторію. У Ворзелі було не так страшно, як у Бучі. Але то були моторошні миті. Щойно наші воїни прогнали росіян, відправив дружину з кумою і похресницею в безпечніші краї. А сам продовжую працювати вдома.

Іван Вербицький