Артем Бондарєв: «Після двох матчів маю відчуття, що мене вистачить на весь сезон»

Його повернення у великий хокей в статусі гравця вийшло тріумфальним і несподіваним водночас. Приблизно місяць тому, коли чимало знакових хокейних особистостей поновили кар’єру в статусі гравців команд першої ліги, 39-річний Артем Бондарєв, котрий саме змінив посаду наставника молодіжної команди «Сокола» на статус асистента Костянтина Сімчука в основній київській команді, говорив: «Ні, з мене досить». Проте щойно в «Сокола» з’явилися серйозні кадрові труднощі, як Бондарєв відразу став у стрій. І не просто повернувся, а був у зустрічах проти «Кременчука» та «Берсерків» одним із найкращих на льоду. Харків’янам граючий тренер до всього ще й закинув за півтори хвилини до завершення основного часу переможну шайбу. А невдовзі після того розповів, наскільки складним було рішення про відновлення кар’єри, як сприйняв повернення тата син-хокеїст і наскільки ця реінкарнація може затягнутися.

– Чи радує мене повернення? – перепитує Артем. – Питання неоднозначне, бо хотілося кращого результату в зустрічі з «Кременчуком». Для мене повернення до статусу гравця вийшло несподіваним. Може, якби це планував, був би час ліпше підготуватися. В цих умовах, після шести років паузи, без тренувань, зіграти допоміг адреналін. При цьому проти «Берсерків» було навіть важче, ніж проти «Кременчука». Перший матч забрав багато сил. Після нього не минуло й 24 години. Вік усе ж позначається. Відновився не на 100 відсотків.

– «Болить навіть те, що не боліло ніколи», – сказали ви перед грою з харків’янами.

– Трохи перебільшив. Колись воно все ж боліло. Приміром, коли молодим приходив непідготовлений на міжсезонні збори. Але то було дійсно давно.

– Здається, в кидок, який виявився вирішальним у матчі проти «Берсерків», ви вклали всю злість, накопичену впродовж двох ігрових днів.

– Не скажу, що то була якась злість. Просто в ту мить повноцінно відчув себе гравцем, який розуміє, що команда після двох поспіль поразок потребує перемоги. Цьому голові сприяло чимало факторів. Наш сервісмен Ігор «Канада» Ваколюк запевняв, що заб’ю. Допоміг підготувати ключку Ігор Слюсар, який поки травмований, виконує споміжні функції. Та ключка стояла без дії невідомо скільки років. Вирішив взяти її на третій період з надією, що вона зручніша. Саме цією ключкою й забив.

– Незадовго до голу ви провели доволі жорсткий силовий прийом, який завершився госпіталізацією молодого гравця «Берсерків» Данила Мазура…

– Мене цей випадок дуже занепокоїв. Після матчу запитував представників команди-суперниці, що з хлопцем. Здається, з ним все добре. Це хокей, так вийшло. Нічого особистого в ту дію не вкладав. Звичайний ігровий епізод.

– Вважаєте, важка перемога «Сокола» над «Берсерками» зумовлена втомою?

– Так. Але не фізичною, а психологічною. Матч з «Кременчуком» вийшов доволі драматичним, відібрав чимало емоцій. Я постійно знаходився в роздягальні, бачив, як хлопці налаштовувалися, проводили весь матч, відпочивали. Після таких поєдинків відновлювати ігрові кондиції складно. Тому у вирішальні моменти в грі з «Берсерками» нам бракувало чіткості. Начебто створили багато гольових ситуацій, але сконцентрованості на епізодах бракувало.

– З третьої спроби «Сокіл» провів дійсно достойний поєдинок з «Кременчуком». Можливо, це був наш найкращий поєдинок у цьому сезоні. Згодні?

– Не зовсім. Відзначив би наш попередній виїзд у Калуш загалом. Там ми непогано відіграли, перемігши 5:2 «Легіон», перший матч. Після того з аналогічним рахунком за хорошої гри поступилися «Дніпру». Переламний момент у цій зустрічі відбувся в другому періоді, за рахунку 2:2. Якби не наша помилка, хід подій міг скластися по-іншому. Не буду персоніфікувати, але один із наших оборонців не дограв моменту до кінця і ми отримали шайбу в свої ворота. Це – від втрати концентрації. То була мить, коли шальки терезів схилялися то в один, то в інший бік. Не виключаю, що якби третю шайбу забили ми, матч завершився б на користь «Сокола».  

– Реалізація моментів у виконанні «Сокола» викликає багато запитань. Це стосується як матчу проти «Дніпра», так і двох попередніх поєдинків з «Кременчуком» та «Берсерками»…

– Думаю, це психологія. І підґрунтя щораз інше. Приміром, перед матчем з «Дніпром» на наших хокеїстів вочевидь вплинула звістка про те, що не гратиме основний воротар суперників Едуард Захарченко. Як наслідок, хлопці були недостатньо націлені на ворота, робили зайві передачі.

– Наразі ви виступаєте з цифрами «71» на спині, номером, який у двох попередніх сезонах належав Єгорові Кузьменку. Мабуть, враховуючи спонтанність рішення, вдягали те, що є?

– Так. Свого джерсі з 52-м номером очікую. Під ним закінчував кар’єру. Цей номер дістався мені випадково. Виграв з «Донбасом» під №52 чемпіонат, відтоді якось зріднився. У збірній виступав під 25-м. У «Соколі» в 2011-му, судячи з фото, грав 60-м. Ось це точно не моє.

– Артеме, давайте все ж зосередимося на темі вашого повернення. Гравці впродовж трьох попередніх місяців звикли сприймати вас як тренера. І тут в одну мить тренер повертається в роздягальню як гравець…

– За ті шість років, які відділяють від завершення активної кар’єри, гравець в мені ще не помер. Це допомогло повернутися. Також допомогли в роздягальні й самі хлопці. Також, працюючи в «Соколі» тренером, завжди намагаюся бути до гравців ближчим, більше з ними спілкуватися особисто. Мене цікавить, що відбувається в роздягальні, які хвилювання в голові кожного окремо взятого хокеїста, з якими думками хлопці виходять на матчі. Це важливо. По собі знаю: якщо турбує щось постороннє, це впливає на гру.

Перелаштуватися з тренера на гравця мені було легко. Інша річ, що не всім хлопцям ця подія звична. В нашій команді є зовсім юні хокеїсти, а є ті, з ким ми раніше або грали в одній команді, або перетиналися як суперники. Коли вдягнув форму, молоді хокеїсти продовжили звертатися: «Артеме Михайловичу». «Хлопці, в формі я такий же гравець, як і ви», – пояснюю.

– На початку сезону ви заперечували навіть можливість поновлення кар’єри в статусі гравця першої ліги. А тут – відразу елітний дивізіон.

– Я й справді нічого не планував. Виріши сконцентруватися лише на тренерській роботі. Три матчі у першій лізі за «Київські лаври» все ж зіграв. Може, ще двічі в поточному сезоні як гравець потренувався. Але цього, погодьтеся, недостатньо. Сили нема. Повторюся: працюю за рахунок ейфорії, адреналіну. Щоб сила повернулася, треба працювати на тренуваннях повноцінно.

– В нинішньому чемпіонаті досвідчених хокеїстів, зокрема й старших за вас не бракує. Достатньо згадати «Кременчук», за який грають 42-річні знаменитості Денис Ісаєнко та Артем Гніденко.

– Різниця лишень у тому, що «Кременчук» зібрався у серпні. Денис з Артемом відтоді й повноцінно готувалися. В мене такої змоги не було.

– Ці хокеїсти збираються провести сезон до кінця. А ви?

– Скажу так: після двох матчів маю відчуття, що мене вистачить на весь сезон. Проте все буде залежати від мого фізичного стану. І від того, чи команда потребує моїх послуг.

– Це не заважатиме виконанню тренерських функцій? У тренувальному процесі вашу роль переоцінити важко…

– Важко сказати. Але іншого виходу немає. Власне, наша країна в цей час живе в таких умовах, до яких ми не були готовими. Та українці – сильна нація. Ми вміємо перелаштовуватися на нові життєві реалії. Я не виняток. Зі свого боку пригадаю, що як хокеїст мав досвід співпраці з граючим тренером. У сезоні-2015/2016, коли грав у Румунії за «Стяуа». За нас тоді виступав асистент наставника Йон Тімару. Пригадую, що ставився до такого кроку з повагою. Було видно, що людина може поєднувати функції гравця і тренера. Йон брав участь у підготовці тренувального процесу, а до матчів готувався на рівні з усіма.

– Як гравець ви повертаєтеся в «Сокіл» вже вчетверте…

– Це для мене має велике значення. Адже я є вихованцем школи «Сокола». Раніше життя складалося таким чином, що надовго осісти вдома, у Києві не вдавалося. Може, зараз ця мить настала. Буду робити все від мене залежне, щоб приносити максимальну користь рідному клубу, місту і країні в цілому. Раніше я вже був чемпіоном України в складі «Сокола». Але більше запам’яталося, як ми здобули Кубок України в 2008-му. То був єдиний до нинішнього року розіграш трофею. Матчі відбувалися у Броварах, на льоду «Термінала». А святкування відбувалося в Києві, на нашій домашній арені «Авангард». Ми тоді навіть дозволили заходити в роздягальню дружинам. Точніше, в мене тоді ще була кохана, яка згодом стала дружиною. Зрештою, не скажу, що то був якийсь бенкет. Приїхали з кубком і вузьким колом, з шампанським відзначили.

Взагалі, я хоч у «Соколі» в молодості грав нетривалий час, але робота під керівництвом Олександра Сеуканда наклала незабутній відбиток. У доброму сенсі. Олександр Юрійович – жорсткий тренер. Але для мене то була велика школа, пройшовши яку, був мов кремінь. Це добрий гарт.

– Дотепер вашим останнім сезоном за «Сокіл» був 2010/2011-й, сенсаційно програний «Донбасу» фінал…

– Я тоді повернувся додому з білорусі, з гродненського «Немана». В «Соколі» тоді був сильний склад – Костянтин Сімчук, Андрій Срюбко, Вадим Шахрайчук, Роман Сальников, Віталій Литвиненко. Як ми тоді програли «Донбасу»? Хокей – гра, в якій не завжди виграють прізвища. В «Донбаса» тоді теж був сильний склад. Всі матчі фіналу завершилися мінімальними рахунками. То був справжній фінал. Суперники були на ту мить сильнішими.

– Донедавна з золотого покоління вихованців «Сокола» 1983 року народження у великому хокеї залишався лише Андрій Міхнов. Зараз потихеньку його ровесники повертаються – Тарас Бега, ви…

– …Віталій Гаврилюк. Для нас це шанс. Знаєте, я встиг спробувати життя поза хокеєм і спортом узагалі. Це важко. Впродовж року працював у державній структурі економістом. Не маючи економічної освіти. Не скажу, що не виходило, але коли отримав від Олександра Куликова пропозицію переїхати в статусі тренера дитячої школи «Донбасу», з радістю погодився. Після року сидіння в офісі, за комп’ютером то було справжнє щастя. Я повернувся в рідне середовище. Це моє життя, в якому провів 30 років, з раннього дитинства. Перед поверненням порадився з дружиною. Дякую Каті, що не заперечувала і погодилася на переїзд.

– Як уже зараз на поновлення татом гравецької кар’єри відреагував син, який зараз виступає у США (Микита Бондарєв представляє «Rough Riders» з ліги ААА U16)?

– У них у Колорадо зараз домашній турнір. У п’ятницю, за добу до матчу проти «Кременчука», я йому написав, повідомив про своє рішення. Враховуючи часові пояси, спілкувалися ми недовго. Реакція була цікавою (посміхається). Катя каже, що матч проти «Кременчука» Микита дивився. Але ми з ним про це не говорили.   

– Мрієте зіграти з сином в одній команді?

– Це мрія кожного батька, дитина якого пішла по його стопах. Не виключаю, що хокейне життя ще зведе нас разом.

Іван Вербицький