Артем Євсейчик: «Мені сказали, що для гімнастики занадто великий. І віддали в хокей»
Без його участі не обходиться практично жодне інтерв’ю за участю гравців «Сокола». Вже не перший сезон. Каверзні питання у виконанні Артема додають розмові колориту і веселого забарвлення. Таким він був, коли працював у нашій команді впродовж двох сезонів масажистом. Таким залишається й зараз, провівши повноцінний регулярний чемпіонат у статусі оборонця «Сокола». 29-річний Євсейчик повернувся в професійний хокей після восьмирічної паузи у виступах.
Повернення це начебто й було вимушеним, викликаним дефіцитом гравців у національному чемпіонаті. Але вийшло дуже вдалим. Показово, що тренери «Сокола» нерідко довіряють Артемові місце в першій парі оборонців. Хокеїст віддячує за довіру дисциплінованими діями на льоду. В 28-ми матчах регулярного чемпіонату Євсейчик віддав 5 передач і закинув 1 шайбу. Яка виявилася першою в дорослій кар’єрі. До того, за часи виступів за вінницьких «Гайдамаків», білоцерківський «Білий Барс» і «Кременчук» голами наш герой не відзначався.
– Артеме, статистика не бреше?
– Аж сильно прискіпливо я до цього не ставився, але судячи з тої інформації, яка є на статистичних ресурсах, таки перша.
– Сергій Бабинець перед цим сезоном ставив перед собою мету – побити рекорди результативності чемпіонатів України. Ви після повернення в хокей прагнули виділитися результативністю?
– Ні. Мені хотілося допомогти команді у важкий момент, коли гравців дійсно бракувало. Голи – це не моє. Хоча гол вийшов дійсно непоганим, вразив ворота «Легіона» кидком від синьої лінії. Порадів закинутій шайбі, але не більше того. Швидше, не хотів забивати. Бо розумів: заб’ю – на мене очікує простава (сміється). Миті, коли я заб’ю і ми відсвяткуємо цей гол, очікував багато хто. Зізнаюся, думав, що ця шайба відбудеться набагато пізніше.
– Наскільки мені відомо, ви довго вагалися перед тим, як прийняти рішення про повернення в професійний хокей…
– Не те щоб вагався… Щойно «Сокіл» розпочав підготовку до нинішнього сезону, Костянтин Миколайович (Сімчук – авт.) сказав нам з Ігорем Слюсарем, що ми також тренуємося. В принципі, вже тоді розумів, чим це закінчиться. Інші річ, що форму після восьмирічної паузи трохи розгубив. Так, регулярно виступав серед аматорів, представляючи «Арсенал». Однак, потрапивши у «Сокіл», відразу відчув, що різниця між любительським хокеєм і професійним величезна. Так, у порівнянні з минулими сезонами рівень нашого чемпіонату впав. Але вимоги одначе залишилися дуже високими. Тут інші швидкості, вимоги, покарання. Тут є штрафи.
– На початку сезону ви були серед лідерів чемпіонату за кількістю штрафних хвилин. Виглядало, що це пов’язано якраз із браком швидкості. Однак на фініші чемпіонату Євсейчик став одним із найдисциплінованіших хокеїстів. Виходить, кондиції вдалося відновити?
– Частково. Часу на додаткові тренування, на заняття зі штангою мені одначе бракує. Як-не-як, я поєдную роботу менеджера національної збірної в Федерації хокею України і активні виступи. Це дуже непросто. Але я намагаюся. Прагну, щоб до плей-оф підійти в найкращій своїй формі. Щоправда, не знаю, як ця найкраща форма виглядає. Може, це й є мій максимум, подивимося. Звісно, такі досвідчені люди як Вадим Мазур, Сергій Бабинець, Роман Благий, Володимир Чердак, раніше Дмитро Німенко підганяють мене, стимулюють ставати сильнішим. Буває, недобрим словом. Звісно, є за що. Але стараюся робити все, що можу. Далі нехай тренери вирішують, наскільки мені можна довіряти.
– Артеме, за останні роки чимало хокеїстів звикли сприймати вас як масажиста, а зараз ще й як менеджера. Чи накладає це якийсь відбиток, коли виходите на лід в ролі гравця? Чи не шкодить це неігровій кар’єрі? Адже хокей – то зіткнення, сутички на кшталт тих, які у вас були з колишнім гравцем молодіжної збірної України, а нині нападником «Дніпра» Дмитром Кобильником…
– Не шкодить. Поза межами майданчика в мене залишаються гарні стосунки з усіма хокеїстами. На льоду ніхто нікого не шкодує, не робить скидки на те, що ти не грав вісім років чи був у збірній масажистом. Так само не зважають, що в Сергія Бабинця хворе коліно і не дозволяють йому себе свідомо оббігати та забивати голи кандидати в молодіжні збірні. Хоч Сергій там і генеральний менеджер.
Мушу сказати, що я не скаржуся на завантаженість. Мовляв, тренуюся, граю, а крім того займаюся офісною роботою. Ми не шахтарі, які відпрацьовують 13-годинні зміни в шахтах. Це дійсно важка фізична праця в екстремальних умовах. Ми ж тренуємося на хорошій ковзанці, працюємо в комфортному офісі. За таких умов гріх жалітися, що на щось бракує сил. Думаю, є чимало набагато складніших професій, ніж ті, якими займаюся я. Про військових, які зараз щодня ризикують здоров’ям і життям, взагалі мовчу. При цьому ці люди нечасто жаліються на свою долю. Навіщо це робити мені?
– Чому тоді вісім років тому, 21-річним ви вирішили піти з хокею? Бо ж ніби не останнім хокеїстом у країні були: представляли молодіжні збірні на чемпіонаті світу, їздили на Всесвітню Універсіаду…
– Перед тим, як прийняти таке рішення, провів сезон у складі «Кременчука». Фарм-клубом ми тоді виступали у вищій лізі чемпіонату білорусі. Грали непогано, йшли у трійці лідерів. Однак саме в цей час в Україні розпочалася Революція. Білоруські команди приїжджати до нас відмовилися, запропонувавши всі матчі проводити у них. Керівництво «Кременчука» сприйняло таку пропозицію як надто затратну і несправедливу і від подальшої участі в чемпіонаті білорусі відмовилося. Для нас сезон закінчився. Кожен хокеїст поїхав додому.
Певності, чи буде хокей у нашій країні надалі, не було. Тож я вирішив змиритися і зосередитися на навчанні. Щоб мати змогу заробляти на життя. Тоді вчився в магістратурі Національного університету фізичного виховання і спорту, на кафедрі професійного, неолімпійського і неадаптивного спорту. А паралельно, ще будучи гравцем «Кременчука», почав відвідувати курси масажу. Це коли був травмований і під час реабілітації проходив курс масажу. Лежачи на столі, поступово вникав у специфіку роботи масажистів. Почало подобатися. Вирішив спробувати сам. Потім, коли припинився чемпіонат білорусі, почав приділяти цьому захопленню серйозну увагу. А про хокей забув, хоча гравці «Кременчука» раз на місяць і збиралися. Вважаю, що на той час вчинив вірно. Наступний чемпіонат України тривав півтора місяці, пізніше був введений віковий ценз.
– Коли почали працювати за новою спеціальністю?
– Відразу після завершення навчання в університеті. Першу роботу знайшов швидко: став інструктором у фітнесклубі Sportlife. Пропрацював там півроку. Поки не отримав дзвінка від тоді просто лікаря збірної України з хокею, а нині вже й доктора філософії Володимира Секретного. Він запропонував мені вирушити на збір з командою з академічного веслування у статусі масажиста. Звісно, думав недовго, адже ще тоді, коли починав займатися масажами, мріяв бути у спорті. Це моє. Я в цьому середовищі виріс і мене тягнуло назад. Б’юті-сфера за ті півроку, що відпрацював у ній, не дуже заходила. Хотілося знову відчути дух зборів, змагань.
У підсумку саме на той збір, який мені запропонував Секретний, я не поїхав, але надалі мені запропонували оклад штатного масажиста команди. Так з того часу, з березня 2016-го працював у новій ролі. Масажистом збірної з академічного веслування був по 2018-й. Починав з молодіжної команди, а потім працював з чоловічою четвіркою парною – Іваном Довгодьком, Олександром Надтокою, Дмитром Міхаєм і Артемом Морозовим.
– Проте, мабуть, тягнуло назад у хокей?
– Звичайно. В цьому виді спорту – більшість людей, яких знаю я і які знають мене. Це моє рідне. На щастя, зайнятість у веслуванні дозволяла мені суміщати посади. Тож коли той же Володимир Секретний запропонував мою кандидатуру на роль масажиста відродженої жіночої збірної з хокею, з радістю погодився. Вагання радше були не в мене, а в людей, від яких залежало моє працевлаштування. Мовляв, чи доречно допускати чоловіка в жіночу команду. В підсумку отримав ствердну відповідь. Зарекомендував себе вочевидь непогано, бо вже в 2019-му мене залучили до роботи з національною чоловічою збірною на чемпіонаті світу в Естонії.
– Восени 2020-го був відроджений рідний клуб – київський «Сокіл». У той самий час роботу в клубі запропонували й вам…
– І туди мене теж покликав Володимир Секретний. Ми з ним знайомі дуже давно, ще з тих пір, як я був гравцем молодіжної збірної України. Володя тоді з нами поїхав на збір у Польщу. Років десять тому це було. Відтоді ми подружилися і надалі вже не обмежувалися лише робочими стосунками, а й спілкувалися поза спортом. А в спорті ми немов головний тренер і асистент. Думаю, в нас із Володею злагоджений дует.
З огляду на це прижитися у відродженому «Соколі» було начебто й нескладно. Зрештою, коли команда відновлюється, чимало супутніх питань щодо тренувань і комплектації виникають самі по собі. Та загалом для мене ця робота майже не відрізнялася від діяльності в збірній. Цікавіше ставало з часом. Почалося все з передсезонки на олімпійській базі в Конча-Заспі. Спершу в команді були в основному молоді українці, потім їх почали доповнювати легіонери. Якихось особливих очікувань перед стартом сезону-2020/2021 ніхто не мав. Але коли чемпіонат почався, ми побачили, що «Сокіл» здатен грати на рівних з лідерами і претендувати на високі місця. Ось тоді в усіх причетних, зокрема в мене з’явився азарт, додаткова жага до роботи. І чим далі ми йшли, чим частіше перемагали, тим сильнішими ставали ці відчуття. Безперечно, наш вихід у фінал першого після відродження чемпіонату – великий успіх.
Після того ми вже всі розуміли, що «Сокіл» має потенціал. У нас залишився сформований у попередньому сезоні кістяк, ми непогано підсилилися. Вже під час передсезонки влітку 2021-го ми розуміли, що готуємося до боротьби за чемпіонство. Мушу відзначити ту роботу, яку впродовж цих двох сезонів провів головний тренер «Сокола» Олег Шафаренко. Не дивлячись на те, що для нього це був перший досвід самостійної тренерської діяльності в дорослому хокеї, Олег Леонідович зміг зібрати гарний колектив. Команда прогресувала від гри до гри і досягла гарного результату – срібло, здобуття Кубка України, перше місце в незавершеному попередньому чемпіонаті. Це був постійний рух угору. Особисто мені подобалося працювати в тому колективі. Тоді в «Соколі» в нас вже був не просто дует з Секретним, а навіть тріо, якщо говорити про головного тренера. А ще – Ігор Слюсар, який тоді виконував функції сервісмена. Він влучно підмітив, що ми з ним були, мов нитка з голкою.
– В тому, що у спортивних колективах ви приживалися безболісно, нічого дивного вочевидь немає. Якщо врахувати, з якої сім’ї ви походите.
– Родина в мене спортивна як по маминій, так і по татовій лініях. З татового боку – в основному борці. Найвідоміший – дядько, Юрій Євсейчик. Він народився в Україні, але виступав за Ізраїль, зокрема на Олімпіаді-2004 в Афінах, представляв найважчу вагову категорію.
Натомість по маминій лінії в нас усі гімнасти. Бабуся – хореограф, у молодості займалася художньою гімнастикою. Дідусь – Олег Остапенко – займався гімнастикою спортивною. Як спортовець він якихось надзвичайних висот не досяг, зате тренером був прекрасним і проявив себе як в Україні, так і за її межами. Дідусь спочатку був завучем у школі, але поступово перейшов до тренерської роботи, підготував дворазових олімпійських чемпіоном Тетяну Лисенко і Лілію Подкопаєву, чемпіонку Європи Наталію Калініну, очолював спершу збірну України, а потім збірну Бразилії. Бразильці ніколи не мали особливих успіхів у спортивній гімнастиці, але дідусь підняв їх на рівень гімнастичних топ-країн. Разом із бабусею.
– Ви були вхожим у те зіркове гімнастичне середовище?
– В принципі, так. Коли був школярем і дідусеві довірили тренувати збірну України, ми переїхали з рідного для мене Херсона до Києва. Мені тоді було роки три. Дідусь жив на базі у Конча-Заспі, ми регулярно до нього приїздили. Я постійно знаходився у тренувальному залі гімнасток, знаю і Лілю Подкопаєву, й інших дівчат, які тоді виступали за збірну.
– Дивно, як ви гімнастом не стали.
– Сам собі задаю це питання. Коли приходив у зал дитиною, стрибав на батуті, намагався робити з себе гімнаста. Я був достатньо гнучким, тому питав дідуся з бабусею, чому вони не схотіли, щоб я займався. Відповідь: «Ти занадто великий». Наводив приклади високорослих гімнастів, які були успішними. Але мені сказали: «Ні». І віддали мене в хокей, у школу «Сокола». Мама відвела. Відразу сподобалося. Першим моїм тренером був Андрій Уткін.
– Участь у Всесвітній універсіаді-2014 – наразі найбільше ваше досягнення як хокеїста?
– Як хокеїста – так. До того їздив на юнацький і молодіжний чемпіонати світу. А на Універсіаді був у складі нашої команди наймолодшим поряд із Іваном Савченком. Інші хлопці – досвідченіші: Олег Задоєнко, Сергій Бибинець, Роман Благий, брати Алексюки, Дмитро Німенко. Зізнаюся, було несподівано потрапити в цей список. Емоції від самої атмосфери в італійському Трентіно залишилися неймовірні. Місто невелике, курортне. За атмосферою Універсіада схожа на Олімпіаду. Щодо нашого виступу, то Україна тоді потрапила в сильну групу, з канадцями і казахстанцями. Канада завжди буде Канадою, яким би складом вона не грала. Бігли вони дуже швидко, били дуже сильно. Показали нам, що таке хокей. А з Казахстаном ми грали майже на рівних. Проте програли. Думаю, якби чи Канада, чи Казахстан виступали в іншій групі. В нас були б шанси на вихід у плей-оф.
– Ви згадали про олімпійську атмосферу. Її була змога відчути у статусі масажиста, правильно?
– На Олімпіаду я не їздив. Зате двічі – в 2017-му і торік – був на Всесвітніх іграх, аналозі Олімпіад для неолімпійських видів. Нас у складі української делегації було двоє лікарів і двоє масажистів, ми допомагали представникам усіх видів спорту, ледь встигали пересуватися по різних об’єктах.
– Зараз поряд із кар’єрою гравця ви розвиваєтеся як менеджер національної збірної України з хокею. Невже кар’єра масажиста в минулому?
– Менеджер я поза зборами і змаганнями. Допомагаю державному тренерові Олександрові Буткевичу. Готую документи, займаюся відкриттям віз, спілкуюся з гравцями. А під час зборів знову повертаюся до ролі масажиста. Робота менеджера – цікава, хоча й періодами важка. Особливо коли накопичується багато подій одночасно, як то було нещодавно, коли ми організовували кілька зборів та поїздку на Універсіаду в Лейк-Плесід. На посаді менеджера я розвиваюся, стаю ще більш всестороннім. Проте на найближчих три тижні хочеться віддати всі сили, щоб допомогти «Соколу» здобути чемпіонство.
Іван Вербицький
