Богдан Дьяченко: «Надихає той факт, що тренуємося в Палаці спорту»

Сьогодні він дебютує за «Сокіл» у матчі проти «Легіона». 24-річний голкіпер Богдан Дьяченко попри молодий вік має за плечима п’ять титулів чемпіона України і виступи на трьох дорослих чемпіонатах світу. Безперечно, для нашої команди це гарне підсилення перед заключною частиною регулярного чемпіонату і плей-оф.

– Розмови про можливий мій перехід у «Сокіл» почалися приблизно за місяць до канадського турне, – бере слово Богдан. – У збірну я їхав з розумінням, що найшвидше повернуся в Україну вже не як гравець «Берсерків», а як представник «Сокола». Не буду приховувати: приємна і ця увага від клубу, який має велику історію і лідирує в чемпіонаті, і сам факт, що знову зможу боротися за найвищі місця.

– Тренер «Сокола», колишній воротар Костянтин Сімчук ніколи не приховував, що ваша гра йому імпонує.

– Буду тепер доводити його довіру і приносити користь новій команді.

– Як вас відпустив з лав «Берсерків» тренер і керівник «Харківських Берсерків» Павло Легачев?

– Він казав, що шкодує, що я йду. Але при цьому розуміє, що і для мене, і для клубу це позитив. В оренді у командах, які боряться за чемпіонство, хокеїсти «Берсерків» прогресуватимуть ще більше.

– Виступаючи за «Берсерки», ви щоматчу отримували по своїх воротах у межах 50 кидків. Це гарна практика, однак відповідальність за результат, погодьтеся, не та, що в командах-лідерах. Адже як би блискуче не грав воротар, молодий колектив до перемоги йому самостійно привести складно…

– Як би не було, але у складі «Берсерків» я виходив на кожен матч з налаштуванням, що мушу зробити все від мене залежне, аби команда досягла позитивного результату. Так, у нас був молодий склад і конкурувати з суперниками рівня «Сокола», «Кременчука» чи «Дніпра» складно. Проте ми намагалися це робити. Я намагався отримувати задоволення від своєї гри.

– У київському клубі ваш статус беззаперечного основного воротаря не зміниться. Вам комфортніше так, чи краще, коли є рівноцінний конкурент?

– Мені ліпше, щоб була конкуренція, щоб поруч була людина, в якій будеш впевнений, що в разі потреби вона тебе повноцінно замінить. Так, почуватися основним приємно, але конкуренція – ще краще. Головне, щоб вона була чесною. Бо нерідко буває, що від воротарів, у яких вища зарплата, вимагають більше. А молодші хлопці, які працюють так само і хотіли б отримувати ігровий час, страждають.

– Які перші враження від тренувань у «Соколі»?

– Приємно знаходитися в клубі з таким іменем і з такою історією. Додатково надихає той факт, що є змога тренуватися в Палаці спорту. Коли працюєш на такій великій арені, почуваєшся професіоналом.

– Після вашого приїзду з-за океану минули лічені дні. Вже вгамували емоції від канадсько-американського турне?

– Від цієї поїздки взагалі залишилися незабутні враження. Мав давню мрію: побувати у США, зокрема у Нью-Йорку. Не у Канаді, а саме у США. Радий, що моя мрія здійснилася, що вдалося прогулятися Тайм-Сквер, Централ-Парком. Проте незабутніми будуть спогади про кожне місто, в якому побували. В Канаді вразило те, наскільки сильно там розвинена система університетського спорту. Було просто неймовірно бачити, що у кожному вузі створені всі умови для розвитку спортовців.

Якщо говорити про хокей, то під рукою були і лід, і зал, і можливості для допрацювання різних тонкощів. Ми всі зійшлися на думці, що найкращі умови створені в Саскатуні, в Університеті Саскачевана. На жаль, мені не довелося проти місцевих «Гаскіс» побувати навіть у статусі запасного. Причина – ще в дорозі, в аеропорту Варшави захворів і довший час відразу після прильоту в Канаду знаходився в номері, лікувався. Проте на екскурсії льодовою ареною Саскатуна побував. Це щось неймовірне: в роздягальні окрема зала відведена для перегляду матчів, у ній встановлена величезна плазма.  

– Окрім матчів, вам вдалося відвідати в статусі глядача три матчі регулярного чемпіонату НХЛ.

– Це треба бачити і відчути. Перед першим із цих матчів у Калґарі в мене було погане самопочуття, ще не спала температура. Хворобливий стан, здавалося, не дасть змоги насолодитися грою. Але щойно потрапив на арену, як емоції настільки поглинули, що дискомфорт наче рукою зняло. Просто про нього забув! А під час самої гри велике враження справили дії голкіпера «Калґарі Флеймз» Якоба Маркстрема. В принципі, мені гра шведа завжди імпонувала. Але побачити її вживу – щось особливе. З трибуни помічаєш більше дрібниць. Ці люди – просто звірі! Коннор Макдевід – просто неймовірний. Він завжди був для мене номером один серед польових гравців. Тішуся, що мав нагоду подивитися спершу за тим, як він тренується, а потім уже й гру «Едмонтона». Майстер, у нього просто все є, чим повинен володіти хокеїст.

– Якщо матчі в Канаді були виставковими, то після того студентська збірна України переїхала у США, де виступила на Всесвітній універсіаді. Третє місце в групі – це те, на що наша команда була готова?

– Ні, звичайно. Ми мали всі шанси, щоб виходити у півфінал. Нам дуже не пощастило в матчі з латвійцями. Перекидали суперників більше, ніж удвічі – 47 проти 21-го. В ідеалі мали б виграти той поєдинок і тоді друге місце було б ближче. Але треба віддати належне латвійцям: вони гарно оборонялися, надійно зіграв їх воротар Баярунс-Ґалейс. Більшу частину матчу ми грали в більшості, але не змогли реалізувати свої нагоди. Натомість латвійці мали чисельну перевагу рідше, але в більшості закинули нам дві з трьох шайб. Зокрема переможну, в овертаймі.

– Для збірної України поразка від Латвії була другою поспіль на старті турніру. До того ми поступилися 1:6 канадцям. Важко було не опустити руки, налаштовуватися на решту матчів?

– Пригнічення не було. Ми розуміли, що не кожному випадає нагода виступити на змаганнях на кшталт Універсіади. Треба користатися шансом і проявляти себе в кожному окремо взятому матчі. Тому ми боролися в кожному матчі.

– І зберігали шанси на півфінал аж до тієї миті, поки в передостанньому поєдинку не програли японцям, суперникові, який для нас останнім часом став просто непрохідним…

– Це вже по-спортивному дуже сильно дратує. І головне ж, що виходимо на матчі з японцями з особливою мотивацією, знаємо, чого від них чекати. Але результат залишається незмінним. Цього разу на Універсіаді ми нарешті могли перервати неприємну серію, кілька разів не забили в порожні ворота. Як мінімум зрівняти рахунок і перевести гру в овертайм шанс був. Але що тепер говорити? Якщо не помиляюся, починаючи з 2012-го в Японії не вигравала жодна наша збірна.

– Згодні з Вадимом Шахрайчуком, що матч проти чехів (3:1) був найкращим у вашій кар’єрі?

– Ні. Якби дивно це не лунало, але найкращим у мене був перший матч за «Альтаїр» проти «Кременчука». Я відбив тоді 72 кидки. А матч проти чехів прекрасно відіграла команда загалом. Там усі молодці, не треба виділяти мене чи когось із польових хокеїстів окремо.

– Турніри на кшталт Універсіади є більше фестивалем спорту, де збираються представники різних видів. Вас ця атмосфера якось вразила?

– Шкодую, що хокейні збірні поселили не в самому Лейк-Плесіді, де знаходилися представники решти видів, а в Потсдамі. Тим не менш, ми жили поряд з рештою чоловічих і жіночих команд. Між собою ми називали це середовище «хокейною варочкою». Це теж було свято. Особливо приємно було зустріти старого знайомого з корейської збірної. Ми познайомилися ще в 2015-му, на заході з назвою «Hockey Together». Коли побачили одне одного, то зрозуміли, як круто побачитися через стільки років. Кореєць підійшов до мене першим. «О, Богдан!», – вигукнув і ми тепло привіталися.

– Зрозуміло, що місячне турне Північною Америкою відібрало багато сил. Не складно тепер перемикатися на справи буденні, пов’язані з нашим чемпіонатом?

– Звичайно, що потрібен деякий час, щоб звикнути знову до нашого часового поясу. Поки в денну пору сон іноді просто зморює. А о шостій вечора спати хочеться неймовірно. Доводиться себе пересилювати, щоб не засинати так рано і не просинатися потім серед ночі. Але загалом почуваюся гарно. Емоції ж були в основному позитивні. Ми стільки всього побачили, що ці враження компенсовують будь-яку фізичну втому.

Іван Вербицький