Дмитро Утукін: «Моя бабуся в Керчі носить браслетик «Україна»

Сьогодні, 20 січня, є нагода згадати про наш Крим. Поки окупований, але одначе наш. Річ у тім, що нинішня дата пов’язана з проведенням 20 січня 1991 року «всекримського референдуму» щодо відновлення автономної республіки в Криму. В 2009-му кримські парламентарі навіть хотіли, аби Верховна рада України затвердила цей день на території півострова як офіційно святковий. Однак наш законотворчий орган цю пропозицію відхилив. Воно й не дивно, адже те волевиявлення ще в часи недовмерлого совка майже повністю бойкотували за закликом національних лідерів кримськотатарського народу кримські татари. Також показово, що статус «празднічка» і неробочого дня 20 січня «затвердили» в Криму вже після окупації півострова нелегітимні органи влади.

Зрештою, нехай поки потішаться. В те, що з часом Крим знову стане українським і там будуть наші свята, вірить один із небагатьох представників нашого чемпіонату, який народився в Криму – 17-річний нападник «Сокола» Дмитро Утукін.

– Я народився в Керчі, правда, жив там недовго, – згадує Дмитро. – Коли мені було чотири роки, наша сім’я перебралася до Києва. Відтоді лише час від часу навідувався туди в гості до бабусі й дідуся. Вони залишилися в Керчі. Попереднього разу гостював у дідуся й бабусі ще до пандемії. Пункт пропуску перетнув без пригод, на місці теж жодних непорозумінь не виникало. Мабуть, тому, що спілкувався лише з людьми, яких знаю. Також у Керчі мешкає моя хресна. Але з нею припинив спілкування, заблокував у соцмережах після того, як вона написала в Instagram, що Крим – це росія. Бабуся з дідусем підтримують Україну. Бабуся навіть ходить з браслетиком «Україна» на руці. То за умови, що народилася вона, так само як і мама в білорусі. Батько в мене родом з Макіївки Донецької області.

– Взагалі, як з ваших спостережень люди в Керчі ставляться до України?

– Настрої різні. Проросійськи налаштованих там, чого гріха таїти, немало. Але неправильно казати, що категорично всі мешканці Керчі не хочуть України. Це, м’яко кажучи, не так. Ось української мови там немає ніде, це правда. Ні на вулицях не лунає, ні в школах не викладається. Навіть до окупації так було. Та, повторюся, людей, які підтримують Україну там одначе багато.

– Про хокей ви в Керчі дізналися?

– Ні. Це сталося, вже коли переїхав до Києва і почав заняття в «Крижинці». А в Керчі, якщо не помиляюся, навіть хокейної секції не було. Там моя мама займалася бальними танцями, тато – карате. Мабуть, є школи з інших видів спорту. Щодо хокею, то вже коли Крим був окупований, у Керчі узимку заливали ковзанку для масового катання. Під відкритим небом.

– Тепер вочевидь у Керч зможете потрапити лише коли Крим знову стане українським…

– Звичайно. Я впевнений, що так і буде. Правда, можу лише уявити, як складно буде повертати нашу землю. Та в тому, що це станеться, не сумніваюся… Керч завжди займатиме в моєму серці особливе місце. Коли там бував, любив піднятися на гору Метрідад, прогулятися набережною. Маленьке, затишне місто. З задоволенням туди приїду знову.

Іван Вербицький