Олександр Філімонов: «Комфортно грати в парі з Толстушком»

Цей хлопець народився в Донецьку і перші кроки в хокеї робив у школі «Донбаса». Правда, пробув там недовго, бо в 2014-му змушений був тікати від війни. В сусідній Дніпро. Там у складі «Придніпровська» Олександр Філімонов став чемпіоном України-2018 серед гравців, не старших 16 років, а ще через рік здобув срібло з дніпровським «Динамо» у першості U19. Потім був сезон у «Барргед Бомберз» у канадській WSHL, повернення в Україну і виступи за «Маріуполь» та херсонський «Дніпро» на дорослому рівні. Проявив себе Олександр гарно і в грудні 2021-го удостоївся честі представляти Україну на молодіжному чемпіонаті світу в дивізіоні 1В.

Перший національний чемпіонат в умовах війни Філімонов провів у складі калуського «Легіона», в якому в 33-х матчах відзначився однією шайбою і двома асистами. За підсумками сезону на гру талановитого гравця звернув увагу тренерський штаб «Сокола». І ось 20-річний хокеїст уже в таборі нашої команди, готується в Польщі зіграти перші матчі в джерсі чемпіонів.

У цьому інтерв’ю Філімонов розповів про перші враження від роботи в «Соколі» під керівництвом Олега Шафаренка, а також про те, чому не має особливого бажання повертатися до рідного Донецька.

– Гарно попрацювали впродовж цих трьох тижнів, – каже Олександр незадовго до виїзду команди в Польщу. – Хороші, насичені збори. У цей час завжди важко. Треба втягнутися, підготувати своє тіло до сезону. Думаю, з завданнями впорався. Але висновки краще нехай робить тренер. Він стежить за всіма хокеїстами зі сторони. У Польщі проведемо більше часу на льоду, можливо, попрацюємо над тактикою, зіграємо серію передсезонних матчів. Цей відрізок дасть тренерам повніші відповіді щодо готовності хокеїстів. Поки враження від перебування в «Соколі» в мене виключно позитивні.

– Тренери вже визначили, в парі з ким будете грати під час спарингів у Польщі?

– Майже всі тренування провів у парі зі Всеволодом Толстушком. Подивимося, як буде далі. Мені з Севою комфортно, він добре комунікує на льоду, підказує, коли треба. На мій погляд, ми добре розуміємо одне одного.

– Ви вперше в дорослій кар’єрі потрапили в команду з чемпіонськими амбіціями. Маєте впевненість, що впораєтеся з відповідальністю?

– Я буду викладатися на сто відсотків. «Сокіл» – клуб з історією, мені приємно отримати сюди запрошення. Думаю, для мене це буде гарний досвід, попрацювати з такою організацією, з професійним керівництвом, тренерським штабом і досвідченими партнерами за командою.

– Олег Шафаренко, оголосивши про підписання контрактів з вами і Андрієм Явним, сказав: «Буду вчити їх грати в хокей».

– (Сміється). Що ж робити, буду вчитися. Я ж справді молодий гравець. Розвиватися треба постійно, незалежно від віку. В тренера є своє бачення щодо нас, він розуміє, як треба з нами працювати. Це його робота. А нам треба виконувати те, що від нас вимагають.

– Попередній сезон у «Легіоні» ви теж відіграли під керівництвом досвідчених тренерів Альберта Шафікова і Сергія Вітера. Наскільки задоволені цим етапом кар’єри?

– Мене задовольняло, що мав змогу проводити на льоду багато часу. Але загалом не можна бути втішеним ні собою, ні командою після того, як фінішували на четвертому місці серед шести команд. До себе в мене теж є претензії. Міг зіграти краще. Та й загалом, вважаю, це погано, коли повністю собою задоволений. За таких умов втрачаєш мотивацію і перестаєш розвиватися. Взагалі, найголовніше, що попередній сезон взагалі відбувся, що в умовах війни ми мали змогу продовжити кар’єри.

– Два роки тому ви виступали на молодіжному чемпіонаті світу. Перехід у «Сокіл» відкриває перспективи для виступів у національній збірній?

– Кожному амбіційному хокеїстові хочеться грати за збірну своєї країни. Я не виняток. Все залежить від того, як буду працювати. Зараз у мене є всі можливості, працюю під керівництвом тренера, який вміє розвивати хокеїстів. Якщо зможу проявити себе в наступному сезоні, то, сподіваюся, зверну на себе увагу наставників національної збірної.

– До слова, Вадим Шахрайчук до себе в клуб, у «Київ Кепіталз» не кликав?

– Особисто він – ні. Дехто з хлопців запитував, які в мене плани. Були розмови на рівні натяків. Але я сказав, що підписав контракт з «Соколом» і на тому все завершилося.

– Олександре, на завершення скажіть, чи поєднує вас зараз щось з рідним Донецьком?

– Чесно кажучи, нічого. На жаль, ті мої родичі й знайомі, які там залишилися, не мають доброго ставлення до України, не хочуть, щоб Донецьк був звільнений від російських окупантів. Мене в Донецьк зараз вже навіть не тягне. Приїздив туди від початку війни одного разу, в 2016-му, через два роки відсутності. Проїхався по місту і мов потрапив у минуле. Відчуття сірості не покидало ні на мить. Сильно засмутився і після того не хотів приїжджати ще раз. Хоча, звісно, мені дуже хочеться, щоб Донецьк знову став українським. Правда, які шанси – судити не беруся. Я не військовий і не політичний експерт.

Іван Вербицький