Олексій Янішевський: «Будинок, в якому жив у Маріуполі, згорів повністю»
Після міжнародної паузи, пов’язаної з матчами збірних, 29-річний нападник нашого клубу Олексій Янішевський демонструє нову якість гри. У двох попередніх поєдинках національного чемпіонату проти «Легіона» (7:2) і «Дніпра» (5:1) Олексій закинув три шайби і тим самим мов натякнув тренерам головної команди країни, що надалі варто звернути увагу й на нього. Зрештою, так далеко наперед Янішевський не заглядає. Наразі він зосереджений на справах «Сокола» і збирається зробити все можливе, щоб наша команда здобула друге чемпіонство поспіль.
– Справді задоволений тим, як ми провели два попередніх поєдинки, – каже Олексій. – Під час міжнародної паузи ми гарно попрацювали в тренувальному режимі. Це допомогло як поліпшити фізичні кондиції, так краще зігратися з партнерами за командою. Нам пішла гра. В попередніх матчах тренери ставили мене в трійці з Ромою Благим, а в центрі проти «Легіона» з нами грав Артем Бондарєв, проти «Дніпра» – Валик Алексюк. Легко знаходжу спільну мову з усіма. Це досвідчені хокеїсти, з ними не складно грати. При потребі кожен може підказати, де стати, що зробити.
– У вашій кар’єрі, здається, ще не було команди з такою великою кількістю досвідчених хокеїстів.
– Коли тільки починав, то була. До тренувань з основою «Сокола» у 2011-му мене почали залучати в той час, коли в команді виступали Сергій Климентьєв, Андрій Срюбко, В’ячеслав Тимченко, він зараз у нас тренер. Вони до молоді ставилися добре.
– Так, як зараз до юних хокеїстів ставитеся ви?
– (Сміється). Трохи жорсткіше. Коли щось не доходило, могли доступно пояснити. Пізніше, коли виступав за «Беркут», теж досвідчених хлопців не бракувало: Олександр Побєдоносцев, Артем Гніденко, Роман Сальников, Андрій Міхнов, той же Климентьєв.
– Але чемпіоном наразі єдиний раз у кар’єрі ви стали не з ними, а з київським АТЕКом у 2015-му. І то була сенсація.
– У тій команді теж не бракувало гравців, за плечима яких була велика кар’єра: Дмитро Толкунов, Олег Благий, Олександр Бобкін, виділялися також Павло Дворецький і Тарас Бега, нинішні гравці «Києва». Але найперше згадую нині, на жаль, покійного білоруса Женю Кривомаза, автора золотої шайби у фінальній серії проти «Кременчука». Виступаючи поряд із такими хокеїстами, швидше ростеш сам. Власне, завдяки досвіду цих гравців ми й стали тоді чемпіонами.
– Загалом за кар’єру ви чотири рази були призером чемпіонатів України – з АТЕКом, «Кременчуком» і херсонським «Дніпром». Правда, в двох попередніх сезонах ця колекція не поповнювалася…
– Сумно іронізую, що міста, в яких виступав у цих чемпіонатах, захоплювали окупанти. Велика шана нашим воїнам, що Херсон вони звільнили. У мене в цьому місті залишилися друзі і гарні спогади. Натомість у Маріуполі, де грав у попередньому чемпіонаті, вороги знищили будинок, у якому орендував квартиру, повністю. Дім згорів, його немає. Це добре, що за лічені дні до війни, 19 лютого вивіз із Маріуполя дружину з дитиною. 23 лютого я з командою відправився на виїзд. Страшно подумати, що сталося б, якби сім’я залишилася в перший день війни наодинці. Та й загалом у голові не вкладається те, що росіяни зробили з таким гарним містом як Маріуполь. Зрозуміло, що підстав для таких дій не було жодних. Ковзанка, на якій ми тренувалися і грали, знаходилася практично поряд з базою полку «Азов». Азовці у вільний час приходили на хокей, підтримували нас. Розуміючи, що в команді багато гравців «з-за поребрика».
Прикро, що все так завершилося. В нас у Маріуполі торік зібрався дуже сильний, бойовий колектив. Ми націлювалися поборотися за медалі. І сам чемпіонат виглядав найцікавішим, починаючи з сезону-2012/2013, тобто з того часу, коли я ще грав за «Беркут». Всі команди були приблизно рівними, інтрига вимальовувалася серйозна. Але спочатку був розкол в українському хокеї, а потім й війна… Зрештою, частинку серця залишив у кожному місті і з кожною командою, за яку виступав. Всюди була своя неповторна атмосфера, яку згадуватиму з теплотою завжди.
– Врешті, після десятиліття хокейних мандрів ви таки повернулися додому, в «Сокіл»…
– Звичайно, для мене це особливі відчуття. Завжди приємно повертатися туди, де ти робив перші кроки в хокеї. Я в «Соколі» виріс як хокеїст. Починав тренуватися в Андрія Уткіна ще на «Авангарді». Випускався, коли нашим тренером був Микола Майко. Тепер нарешті маю змогу грати за першу команду.
– Певності в тому, що чемпіонат України з хокею в умовах війни відбудеться, не було до останнього. Через те чимало наших гравців встигли прилаштуватися за кордоном. Ви робили спроби виїхати?
– Ні. Після початку війни в мене не було думок, щоб покидати Україну. Сім’ю відправив за кордон, а сам разом із друзями зайнявся волонтерством. Допомагав людям і у Києві, і в Чернігівській області. Аж до тієї миті, поки не отримав від Костянтина Сімчука пропозиції виступати в «Соколі».
– З якими думками поверталися? Бо ж наразі ситуація така, що проводимо один матч і не знаємо, чи буде наступний…
– Це ж «Сокіл», завдання перед нашою командою завжди максимальні. Націлюємося на чемпіонство і не допускаємо думок, що можемо не дограти цього сезону. Наші Збройні сили відстоюють українську землю так переконливо, що в мене не виникає сумнівів, що у ворогів немає шансів. Дякую тим людям, завдяки яким ми маємо змогу жити в мирних містах і грати в хокей.
– Попереду Різдво і Новий рік. У наших обставинах відчувається щось бодай схоже на святкові очікування?
– Звісно, все не так, як у попередні роки. Відсвяткуємо скромно, в колі родини, з батьками. Можливо, зайдемо до когось у гості. Ялинку в квартирі поставив ще місяць тому. Штучну, живої не купую. Бережемо природу. Вона в нас і без того постраждала.
Іван Вербицький
