Валентин Алексюк: “Перше чемпіонство з “Соколом” було буденним. Пофотографувалися в джинсах і розійшлися”

Повернувшись у професійний хокей після чотирирічної паузи, 33-річний нападник нині не має іншого виходу, як ставати одним із лідерів команди. Досвід у Валентина Алексюка чималий: раніше він двічі був чемпіоном країни з “Соколом”, і ще раз — із “Компаньйоном”. Тепер залишилося повноцінно відновити навички і поряд із на два роки старшим братом Володимиром вести “Сокіл” до вершин у новому сезоні.

В цьому інтерв’ю, записаному в роздягальні Палацу спорту, хокеїст згадав, як колись починав виступати за “Сокіл”, розповів про найбільші злети в кар’єрі, легіонерський хліб, власний бізнес і нинішні реалії.

– Палац спорту в нашій із братом пам’яті завжди буде особливим, – бере слово Валентин. – Саме тут ми з Володею 30 років тому вперше побачили, що таке хокей і вперше стали на ковзани. Нас тоді тато щовихідних водив за руки по Києву, показував найпам’ятніші місця. Одного разу каже: “Ще в Палаці спорту не були”. Зайшли, а там якраз діти вдягаються на хокейне тренування. Ми з Володею зацікавилися: “Що це таке?” Залишилися подивитися. Сиділи на трибунах і сперечалися з братом: “Я кращий за цього”, “а я — за цього”. “Ага, кращі”, – каже батько. І домовився з тренером В’ячеславом Лепехою, щоб взяв нас у свою групу. Мене трирічного і Володю п’ятирічного. В’ячеслав Борисович видав нам форму і з того часу понеслося. Тому в Палац спорту завжди повертаюся з приємністю. Шкода лишень, що з тих часів, після 30-ти років тут майже нічого не змінилося.

– Наскільки корисною для “Сокола” зараз була двотижнева пауза, пов’язана з матчами збірної України?

– Ми поліпшили свій фізичний стан. Особливої втоми після стартової частини сезону не накопичилося, тому тренери в паузі нас навантажили: “балони”, загально-фізична підготовка, велосипеди. Закладали той фундамент готовності, який не встигли отримати влітку. Весь цей час лише бігали, в хокей не грали зовсім. Зрештою, навіть після такої паузи повноцінно зголодніти за грою ще не встиг.

– Найближчої суботи в матчі проти “Легіона” “Сокіл” постане в новому вигляді, без кількох провідних виконавців.

– Ребрендинг. Кілька гравців нас залишають, їдуть за кордон. Але кістяк команди на місці, тому кардинальних змін очікувати не варто. Будемо давати бій кожній команді.

– Тепер більша відповідальність падає зокрема на вас. Буде змога довести довіру тих вболівальників, які підтримали вас як потенційно найкращого бомбардира в опитуванні на старті сезону.

– Відповідальність у моїй грі завжди була і нікуди не дінеться. Гратиму в свій хокей. Про результати голосування дізнався не відразу. Але тепер працюю, щоб забивати багато. В наступних матчах буду набирати оберти за результативністю.

– Ви повернулися у професійний хокей після чотирирічної паузи. Наскільки важко дається це повернення?

– Просто. Я ж нікуди з хокею не йшов — грав у першій лізі, тренував дітей. Чотири роки не був у професійному хокеї, але завжди тримався в тонусі. Звісно, швидкості не ті, але навички відновлюються. Якщо в хокей пішов одного разу, то він залишається в житті назавжди. Важко мені було хіба перший місяць після початку війни, коли всі ковзанки Києва перестали функціонувати. Займалися з братом у заміському будинку батьків самотужки: підтягувалися, зробили штангу з металевої труби та двох коліс. Виконували присідання, випади, жим лежачи. В тонусі себе тримали, хоча льоду такі тренування не замінять.

– У підсумку тривала пауза завершилася другим приходом у рідний клуб.

– Так, це приємно. Попереднього разу виступав за “Сокіл” шість років — з 2005-го по 2011-й. У той час конкуренція в команді була шалена, справжніх майстрів нашої гри вистачало. Ми, молоді, мусили зубами гризти кригу, головою битися в борт і доводити щодня, що опинилися в команді невипадково. То нині я в “Соколі” в статусі старожила і дивлюся на ситуацію трохи по-іншому. З висоти прожитих років. Розуміння зараз більше, але набуття фізичних кондицій ніхто не відміняв.

– Ви почали виступати за “Сокіл” дуже рано, 16-річним…

– Навіть пам’ятаю, як вперше вийшов на лід. Ми тоді грали у чемпіонаті білорусі, здається, проти “Могилева”, на “Авангарді”. Комусь із наших досвідчених нападників шайба влучила в ногу. Я сидів у резерві, коли Олександр Юрійович (Сеуканд — авт.) повертає голову і каже: “Алексюк, виходиш!” Я з несподіванки був шокований. Але встиг провести всього кілька змін і матч завершився. Цікаво, що в тій грі ледь не закинув свою першу шайбу. Але “ледь” не рахується.

– Після того матчу тренерська довіра зросла?

– Як сказати? Невдовзі після того мене запросили у мінський “Керамін”. Почав проходити збори в білорусі, але зателефонували з “Сокола”: “Приїжджай, ти нам потрібен, будеш грати”. Звісно, я приїхав. І не грав (сміється). Точніше, грав у чемпіонаті України, за другу команду. А перший склад виступав у чемпіонаті рф. Мене на ці матчі рази чотири в заявку включили. Кілька змін провів і на тому все обмежилося.

– Той “Сокіл”, який тоді виступав у чемпіонаті України, теж був доволі пристойним…

– Не сперечаюся. Але тоді всі ми були юними — Дмитро Німенко, Рома Благий, брат, Сергій Бабинець, Ігор Слюсар. То потім ми пороз’їжджалися і загалом усі закріпилися в інших командах.

– Це згодом. Але перед тим, скажімо, ви двічі стали з “Соколом” чемпіоном України…

– Так. А на Elite Prospects записане лише одне чемпіонство. Другого не врахували, хоча дарма. Ми тоді провели весь сезон-2009/2010 одним складом, а на фінальну серію проти “Білого Барса” вийшов інший, зірковий. Виходить, ми з трибуни Палацу спорту дивилися, як досвідчені Андрій Срюбко, Юрій Гунько, Олександр Матвійчук, Василь Бобровников, які до того виступали за першу команду в чемпіонаті рф, здобувають чемпіонство і підіймають кубок. А нам медалі вручили пізніше. Було урочисте нагородження в готелі “Спорт”. Організували нам невеличкий фуршет.

Перше чемпіонство, звісно, більше запам’яталося. Хоча воно було зовсім буденним. Плей-оф у сезоні-2007/2008 не проводилося. Ми грали і в один з днів наш тренер Анатолій Дьомін, Царство йому Небесне, зайшов у роздягальню і каже: “Ми чемпіони”. Приніс медалі і поставив на стіл кубок. Пофотографувалися на “Авангарді” в джинсах і розійшлися. Про преміальні теж не було мови. Тоді клуб працював на першу команду, яка виступала в чемпіонаті рф. Тож взяли медальку і пішли додому.

– Коли в 2014-му брали третій титул з “Компаньйоном”, здається, атмосфера була значно урочистішою…

– Коли я в 2011-му перейшов із “Сокола” в “Компаньйон”, у наш чемпіонат якраз почали залучати відомих майстрів з-за кордону. За нас у чемпіонському сезоні виступав зокрема іменитий білорус Євген Кривомаз, Світла йому пам’ять. Дуже сильний майстер був. Раніше за нас грали Алєксєй Винокуров, Віктор Шаритон, а також латвійці Армандс Берзіньш, Яніс Андерсонс, Аґріс Савієлс, Юріс Сталс із ризького “Динамо”. Також в нашому складі були найкращі українці — Вадим Шахрайчук, Віталій Литвиненко, Роман Сальников, Артем Гніденко.

– Ви грали у “Компаньйоні”, поки там не закінчилися гроші?

– Так. Після того, як ми стали чемпіонами, нам не то преміальних не виплатили, не то останньої зарплати. Взагалі, мені так щастило, що всі команди, за які я раніше виступав, залишилися мені винні грошей. Хіба “Кривбас”, за який виступав у сезоні-2016/2017, розрахувався повністю. Але там теж були свої фінансові нюанси.

– Після “Компаньйона” ви поїхали в Польщу…

– Тоді в Україні почалася війна і великого вибору не було. Вдома чемпіонату зібрати не могли, довелося їхати у відрядження. Варіантів довго не було і лише в районі Нового року з’явилася змога пограти за польську “Криницю”. Провів там кінцівку сезону, близько двох місяців. Загалом мені сподобалося. В Криниці-Здруй гарна ковзанка. Незадовго до того, як я там з’явився, в це місто на збори приїздив пітерський СКА. Саме місто — курортне, знаходитися там одне задоволення. Лише рівень хокею не дуже високий. Другий польський дивізіон не вразив. Мені хотілося рости і шукати щось краще. Тому повернувся до Києва і почав виступати за “Дженералз”.

– Закордонних варіантів тоді не розглядали?

– Розглядав усе. В хокеїстів таке життя: щойно настає літо і починаєш чухати голову з думками, що робити далі. Але тоді “Дженералз” виявився найпривабливішим з варіантів.

– У підсумку, за кордоном вдруге ви пограли в сезоні-2017/2018, у Румунії…

– Поїхав туди, бо в українському чемпіонаті ввели віковий ценз для гравців, обмеживши вік учасників 25 роками. В “Дунарю” з Ґалаца мене покликав наш Віталій Доніка, який щойно закінчив кар’єру гравця і розпочинав тренерську діяльність. Там було непросто: і фінансові труднощі, і кадрові проблеми в команді. Їхав до Румунії як нападник, а виступав в основному як оборонець. Та й сам рівень румунського чемпіонату не дуже сильний. Дві-три команди — пристойного рівня, а інші слабкі. “Дунаря” залишалася конкурентною доти, доки було фінансування. Під кінець сезону нам було важко. Дійшло до того, що щодня мав думки, за що б пообідати. На щастя, хоч при від’їзді клуб розрахувався зі мною повністю.

– Наступного року “Дунарю” очолив Вадим Шахрайчук, під керівництвом якого ви працювали в “Дженералз”. Він пропонував залишитися?

– Ні. В “Дунар’ї” тоді сталася зміна керівництва клубу. Вони одних українців прибрали, а інших, тих, хто з румунськими паспортами, залишили. На легіонерські позиції в клуб тоді набрали росіян.

– Розуміли, що повертаючись 29-літнім в Україну, не зможете грати?

– Сподівався, що щось знайду. Але рік пропустив, а перед наступним сезоном Костянтин Буценко запросив мене в “Білий Барс”. Провів місяць на зборах, з’їздив на передсезоннний Kremenchuk Cup, а перед самим стартом чемпіонату мені сказали, мовляв, вибачай, грошей немає. І попрощалися.

– Так ви з того часу професійно й не грали…

– То якщо не згадувати, що в ході минулого сезону з’їздив на два тижні до лав “Харківських Берсерків”. Але ми ні про що не домовилися, тому повернувся до Києва і продовжив тренувати дітей.

– То був ваш основний заробіток?

– Так. Ми за Андрієм Безхлібним збудували зал — Ice Hockey Hub. Підготували програму для розвитку дітей і гравців-аматорів. Два роки там працювали. На жаль, після початку війни діти роз’їхалися і в нас просто немає клієнтів. Довелося зал закрити.

– Виходить, повернення в “Сокіл” зараз дає єдиний заробіток?

– Так, такі реалії. Сім’ю за щось треба годувати, а іншої роботи зараз не маю. Втім, нині такі часи, що всім важко. Мусимо це пережити. Зрештою, я дуже радий, що з’явилася нагода знову грати. Та ще й у Палаці спорту.

Іван Вербицький