Василь-Юрій Качан: «Повернення в «Сокіл» стало додатковою мотивацією, від цього в душі грає музика»

Цей 24-річний нападник київського «Сокола» став, можливо, головною постаттю в матчах українського чемпіонату на минулому вікенді. І не лише тому, що закинув у ворота калуського «Легіона» дві шайби і допоміг своїй команді виграти 5:2. Ще до дублю, наприкінці другого періоду Василь-Юрій Качан з його зростом 171 см провів яскравий силовий прийом проти на голову вищого опонента, капітана «Легіона» Віктора Захарова.

В цьому інтерв’ю герой розповів про особливі емоції, які відчував, повернувшись у «Сокіл», шведський досвід і таємницю свого нестандартного імені. Але розпочали ми все ж зі спогаду про той вже майже епічний силовий прийом.

– Сам від себе такого не очікував! – каже Качан. – Не буду приховувати: навіть страшно було, бо Віктор помітно більший за мене. Але коли ця мить настає, то відступати вже не можна. Розумієш: або ти, або тебе. Ось і пішов усією масою, з усім бажанням виграти сутичку. Після цього моменту вже і гра для нас складалася по-іншому, і хлопці, відчувши хокейну родзинку бою, адреналіну, впевненості набралися. Ми почали додавати, забивати шайби. В підсумку вийшла впевнена перемога.

– Але до того був непереконливий початок. Перший період «Легіону» «Сокіл» програв. Загалом по ділу…

– На те є кілька причин. Під час міжнародної паузи в нас не було змоги тренуватися повною командою. Частина хлопців відлучилися в збірні, ще кілька гравців хворіли. Тому в першому періоді «Легіон» виглядав зібранішим. Думаю, гостей також зачепила поразка від «Києва» днем раніше. Калушці вийшли голодними, злими. Спочатку вони нас переграли, перевозили. Добре, що надалі змогли зібратися і переламати хід гри на свою користь. Радий, що вдалося закинути й мені. У мене є талісман – сервісмен нашої команди Ігор «Канада» Вакалюк. Він постійно говорить, що я забиватиму. Бачите, помагає.

– Старт сезону у вас вийшов рваним…

– Так, через травму трохи пропустив. За той час з’явилося ще більше бажання грати і забивати. Важко приходити на ковзанку, стояти біля борта і слідкувати, як хлопці грають, забивають, а ти тим часом нічим допомогти не можеш. Але я повернувся. Дякую Сергієві Бабинцю та Ігореві Слюсарю. Хлопці з досвідом, вони в матчі з «Легіоном» побачили, що я відкритий і віддали дуже зручні передачі. Далі вже все залежало від мене.

– Після міжнародної паузи «Сокіл» втратив відразу трьох гравців. Наскільки болісними є ці втрати?

– Звісно, нам бракуватиме і Гавра Сімчука, і Діми Кубрицького. Дмитро Німенко – взагалі лідер, капітан команди. Але нічого, будемо боротися. У нас є головне: хокейна душа і бажання виграти чемпіонат. Надалі через сумлінну працю на тренуваннях ми будемо лише додавати.

– Ви долучилися до «Сокола» незадовго до старту сезону. Це тренери так пізно покликали чи мали інші варіанти продовження кар’єри?

– У нашій країні зараз не найлегший час, війна. На півроку довелося разом з дівчиною переїхати в Білу Церкву. Тато пішов воювати, сестри роз’їхалися, лише мама залишилася вдома. Але щойно повернувся до Києва, як через тиждень прийняв пропозицію «Сокола».

– В Білій Церкві ви встигли вкоренитися після чотирьох сезонів, проведених у складі «Білого Барса»?

– Так. Донедавна в Україні це була моя єдина команда на дорослому рівні. «Барс» став практично рідним. Приходив туди, немов додому. Але радий, що зараз зміг повернутися в ту команду, з якої для мене хокей починався. Повернення в «Сокіл» стало додатковою мотивацією, від цього в душі грає музика.

– У «Білому Барсі» ви грали під керівництвом експресивного тренерського дуету Костянтин Буценко – Олександр Бобкін. На їх тлі наставники «Сокола» Костянтин Сімчук і Артем Бондарєв виглядають взірцями стриманості.

– Бобкін і Буценко – гарні тренери і прекрасні люди. Але про таких кажуть: хокейні психи. В доброму розумінні. Вони постійно нагнітають. Гравці на льоду перебувають під невпинною напругою, весь час несуться вперед. Вважаю, що через таку школу повинен пройти кожен хокеїст. Щоб стати психологічно стійким гравцем.

– Усі називають вас Юрієм, але офіційно ваше ім’я подвійне. Як так вийшло?

– Та все просто. Я народився 13 січня. У Львові, напередодні Старого Нового року. Це ж свято Василя. Тож батьки вирішили дати мені одне ім’я за церковним календарем, а інше на свій смак. Здвоєне. Щоб більше свят у дитини було. А у Львові я, до слова, майже не жив. Ще коли був зовсім маленький, мав рік чи півтора, батьки перебралися до Києва, звідки родом тато.

– І саме з Києва, з «Сокола» почалося ваше захоплення хокеєм…

– Так. Починали, до речі, разом із Андрієм Григор’євим та Вадимом Мазуром. Тепер ось знову через стільки років зійшлися однією компанією в «Соколі». З Романом Благим і Сергієм Бабинцем раніше пограли разом у «Білому Барсі». Точніше, Рому знав ще трохи раніше, коли був у юнацькій команді «Донбасу». Благий тоді був в основі донеччан, грав у КХЛ. Ми тоді за ним тягнулися. Хтозна, може, з часом ще й пограли б разом у «Донбасі». Але у 2014-му почалася війна. Змушені були роз’їжджатися.

– Ви опинилися аж у Швеції.

– Після того, як розпався «Донбас», я не грав десь чотири місяці. Навіть були думки, щоб закінчувати з хокеєм. Але статистика за «Донбас» 1998 року народження виявилася привабливою зокрема для тренерів у Швеції. Мені зателефонували з «Нюнесгамна» і запропонували приїхати на перегляд. Витрати на переїзд і проживання обіцяли компенсувати. Поїхав і підійшов. Через чотири дні, в 16-річному віці підписав контракт. Мабуть, вплинуло ще й те, що «Донбасом» ми грали проти команд з тієї ліги, в якій виступав «Нюнесгамн». Тренери нас уже бачили на льоду. Разом зі мною тоді поїхали ще двоє хлопців з «Донбаса» – Денис Мостовий і Стас Ординський. Так три роки там разом і виступали. Поки Стас не покинув команду, бо поступив у вуз. А Ден повернувся в Україну.

– Ви у Швеції залишилися на чотири роки і навіть встигли дебютувати за дорослу команду «Нюнесгамна», яка виступає в другому дивізіоні місцевого чемпіонату…

– Швеція – велика хокейна країна. В них є чому повчитися і чому навчитися. Нюнесгамн – це район Стокгольма. Виходиш взимку на вулицю, а там чимало людей з ключками, на ковзанах. На Різдво, коли у багатьох країнах прикрашають будинки гірляндами і ялинковими прикрасами, у Швеції можна побачити декор у вигляді логотипів хокейних клубів, манекени хокеїстів. У готелі, в якому ми жили, теж хокейний антураж, від розмаїтої атрибутики до килимків з гербами хокейних клубів. Зрештою, мова не лише про хокей. Там люди в принципі люблять спорт, дуже сильно розвинені жіночі спортивні команди. В шведів є чому повчитися. Там не побачиш, щоб діти чи підлітки вешталися по вулицях без діла. Всі чимось зайняті. І головне, що є вибір, адже чимало шкіл з різних видів. А грати в такому середовищі – одне задоволення. Люди там ввічливі, завжди вітаються, допомагають. Особливо це було важливо у перший рік, коли виникали труднощі з адаптацією. Нас там прийняли, мов рідних. Навіть незнайомі люди бачать хлопців у хокейній формі і вітаються, фотографуються, запитують, з якої країни.

– Була змога залишитися в Швеції й надалі?

– Була. Але за весь той час не зміг жодного разу поїхати додому. Батьки до мене приїжджали лише раз. Трохи затужив за рідними. Захотілося назад, в Україну. Бо доходило до того, що почувався не українцем, а шведом. Це важко. У Швеції найліпше збагнув, наскільки бракує рідного Києва, України. Куди мені звідси їхати?

Іван Вербицький