Владислав Куцевич: «Серія проти «Дніпра» – для мене виклик. Сподіваюся зіпсувати колишньому тренерові настрій»

Цей нападник з’явився в «Соколі» в середині січня і напередодні плей-оф став одним із важливих виконавців для нашої команди. В цьому інтерв’ю Владислав Куцевич поділився враженнями від проведеного в «Соколі» відрізку, розповів, як здобував медалі українського чемпіонату з попередніми командами, працював тренером з плавання і яку освіту отримує, щоб мати додатковий заробіток.

– Владиславе, третій період недавнього матчу з «Берсерками» схвилював: після зіткнення коліно в коліно ви покинули лід і до кінця гри не з’являлися. Проте менш ніж за добу була зустріч проти «Кременчука», яку ви відіграли повноцінно. Пошкодження виявилося нескладним?

– Наслідки після невдалих зіткнень завжди залишаються. Однак дякую нашим лікарям, що мене підшаманили і допомогли вийти на лід вже наступного ранку. Можна сказати, що обмежився легким переляком. Чогось серйозного точно немає. Сподіваюся, ця травма про себе не нагадає. У мене є інші мікропошкодження. Але це звична річ для хокеїста. Грі завадити це не повинно.

– В «Соколі» ви вже майже два місяці. Адаптувалися в колективі і до вимог тренерського штабу?

– З більшістю хлопців ми перетиналися в попередніх командах. А з ким не грав, був знайомий особисто. Тому спільну мову знайти не складно. Прийняли мене гарно. Стосовно тренерських вимог, то я знав, що мене очікує, які завдання стоять перед «Соколом». Роблю все, щоб команда перемагала.

– З першого ж матчу, в якому саме ваша шайба в овертаймі принесла «Соколу» перемогу над «Легіоном»…

– Це був гарний емоційний поштовх для подальших виступів. Дякую партнерам за командою, що допомогли мені так вдало дебютувати. Все, що мені вдається – плід колективної праці.

– Поки тренери пробують вас у різних поєднаннях і, здається, що не знайшли для вас постійних партнерів за трійкою нападу…

– Дійсно, пошук триває. Тренери шукають для мене найоптимальніше місце на полі, щоб це було якомога ефективніше і для мене, і для команди. Проте в попередніх матчах я вже постійно грав разом із Валиком Алексюком і Олексієм Янішевським. В нас начебто непогано виходило. Маємо порозуміння. Вже є награні комбінації. Сподіваюся, далі буде краще.

– Після вашого приходу «Сокіл» у 12-ти матчах зазнав трьох поразок: однієї від «Дніпра» і двох від «Кременчука». Наскільки ви як відносно нова людина задоволені станом команди напередодні плей-оф?

– Ми виходимо з думками про перемогу в кожному матчі. Зокрема так було й перед заключним матчем регулярного чемпіонату з «Кременчуком». Так, не все вдається, але найголовніше, що ми знаємо, до чого прагнути. Ми намагаємося нав’язувати свою гру незалежно від того, проти кого граємо. Так, погані матчі були, суперники нас переграли, але навіть у програних поєдинках були гарні відрізки, де ми не використали своїх моментів. Ми робимо висновки з поразок і з огляду на це перед наступними протистояннями перелаштовуємося. Шукаємо свої сильні сторони і намагаємося грати за рахунок них.

– Попереду – півфінальна серія плей-оф проти «Дніпра», команди, яку очолює Олександр Бобкін. Мабуть, серед партнерів за «Соколом» ви цього тренера знаєте, з огляду на тривалу спільну роботу в «Білому Барсі», найліпше…

– Звичайно. Ми довго працювали разом, а тому майбутня серія для мене є своєрідним викликом. Сподіваюся трохи зіпсувати своєму колишньому тренеру настрій. Бобкін – гарний спеціаліст. Можу сказати про нього лише добрі слова.

– Владиславе, нещодавно Денис Гайдук поділився світлинами, зробленими в Кривому Розі з тодішніми гравцями «Кривбаса», а нині «Сокола», зокрема з вами, шість років тому. Той сезон завершився для команди з нехокейного регіону бронзою.

– Ці фото стали приємним спогадом про гарний період у кар’єрі. Один з гарних періодів, бо в мене залишилися теплі спогади про всі команди, за які раніше виступав. Звичайно, я не міг запам’ятати з тих часів Дениса, бо дітей тоді було багато. Але добре пам’ятаю ту зустріч з уболівальниками. Ми тоді зробили багато світлин. В нас у Кривому Розі була гарна команда. Не думаю, що бронза була максимумом з того, на що ми здатні. Розраховували вийти в фінал. Хоча той сезон одначе був для Кривого Рогу пам’ятним. На наші матчі збиралося багато вболівальників. Льодова арена там є, сподіваюся, що через якийсь час «Кривбас» відродиться. Кривий Ріг може стати хокейним містом.

– З огляду на індивідуальну статистику (59 очок у 34-х матчах), найкращим у кар’єрі для вас вийшов наступний сезон-2017/2018, який теж завершився бронзовими медалями, але вже для «Білого Барса»…

– На результативність я принципової уваги не звертаю. Тим паче, що той сезон був особливим з огляду на введений у нашому чемпіонаті віковий ценз. Так, забивати голи і віддавати результативні передачі приємно, але важливо, що «Білий Барс» тоді виграв медалі.

– Загалом у «Білому Барсі» ви провели шість сезонів і представляли команду аж до початку великої війни. У той час, коли певності в тому, що в Україні буде чемпіонат, не було, робили спроби влаштуватися в закордонному клубі?

– Взагалі про це не думав. Враховуючи ситуацію в Україні не розумів, що робитиму далі. Тому дуже радий, що чемпіонат все ж проводиться, що відновили діяльність ті команди, які вже були і що з’явилися нові клуби. Дуже важливо, що ми можемо грати в хокей.

– Проте починалося для вас усе не так приємно. Ви опинилися в новоствореному клубі «Київ», сформованому в основному з гравців, які виступають у першій лізі і для яких хокей не є основним видом заробітку. Невже не було пропозицій з тих клубів, які мали амбіції, щоб боротися за медалі?

– Пропозиції були, але мені не хотілося залишати Київ. Бажав бути поруч із рідними. Чесно кажучи, якоїсь миті я вже й не планував продовжувати виступи. Влітку працював дитячим тренером у басейні. Сам плаванням серйозно не займався, але у мене мама – майстер спорту з плавання. Вона мене рано навчила плавати. Мама мене до себе в тандем і взяла. Десь мама допомогла призвичаїтися до роботи, десь почав розуміти специфіку роботи самостійно. Все ж маю досвід співпраці з тренерами. Та й диплом в Університеті фізичної культури і спорту за спеціальністю «Тренер з фізичної культури» отримав не просто так. Пропрацював у басейні до жовтня.

А з хокеєм все вийшло спонтанно: на льодовій арені Шалетт мене зустрів Дмитро Підгурський, котрий тоді тренував «Київ» і запропонував виступати за команду. «Ти одначе тут, – сказав Дмитро Іванович. – Давай, почнеш грати, а там подивимося, що з того вийде». В підсумку все склалося. Мабуть, я проявив себе в складі «Києва» непогано, раз мене після Нового року запросили в «Сокіл». Радий, що нині знову маю змогу боротися за чемпіонський титул. Паралельно отримую освіту, пов’язану з IT-технологіями. Шукаю інші способи заробітку.

– Найближчим часом чи ще збираєтеся затриматися в хокеї? Все ж вам лише 28…

– Поки не знаю. Намагаюся розкладати яйця по різних кошиках, не нехтую будь-якими варіантами. Подивимося, як складеться життя.

– Ви маєте досвід здобуття чемпіонства у складі «Донбасу» в сезоні-2015/2016. Які ключові риси, без яких здобуття титулу неможливе, виділили б?

– У вирішальних матчах важливо проявляти характер («Важливо мати «сталеві яйця», – проходячи повз, додає Валентин Алексюк). Також необхідно мати згуртований однією метою колектив, щоб у тому колективі був командний дух. Усі ці складові в нинішнього «Сокола» точно є.

Іван Вербицький