Володимир Костромітін: «Міг залишитися в Словаччині. Але не хотів вивчати писану на коліні російську історію»

У цьому інтерв’ю 18-річний нападник нашої команди, син знаних у недалекому минулому спортовців, учасників Олімпійських ігор з ковзанярського спорту Лесі Білозуб і Олега Костомітіна, розповів, як свого часу перейшов із великих бігових ковзанів на хокейні, відмовся від російської пропаганди в Словаччині, нинішньої осені дебютував і вже заробив перше очко за основу у «Сокола».

– Володимире, в програному минулої неділі матчі проти «Кременчука» ви відзначилися результативною передачею на Дмитра Німенка. Першою в дорослій кар’єрі. Зовні момент виглядав красиво. Зробили все як задумали, чи трохи пощастило?

– То був той нечастий випадок, коли нам вдалася швидка атака. Впродовж більшої частини матчу гра була в’язкою, ми намагалися зачепитися за шайбу. А в цій ситуації змогли розіграти результативну комбінацію в три передачі. Звичайно, трохи й пощастило. Скажімо, в тому, що оборонці «Кременчука» не встигли прикрити Німенка. Дмитро похвалив мене, сказав, що віддав гарний пас.

А взагалі поступово звикаю до дорослого хокею. З кожним матчем почуваюся впевненіше. Все ж у порівнянні з юнацьким рівнем, тут вищі швидкості, жорсткіші єдиноборства, суперники майстерніші. Також кидається у вічі, що серед дорослих люди чіткіше і точніше грають у пас. Зрештою, коли ще на початку нинішнього року виступав за молодіжну команду «Сокола» і дивився матчі основного складу з трибуни, не міг подумати, що трохи більше як через півроку вже сам буду грати в першому «Соколі». Досвідчених хлопців, скажімо, того ж Німенка, знав з вигляду, але донедавна не був знайомий особисто. Розумію, що мені трохи пощастило, але я спробую скористатися своїм шансом.

– «Кременчук» – гарний лакмусовий папірець, який демонструє, чого варта команда. Виглядає, що поки більшість гравців «Сокола» ще не зовсім готові до того жорсткого стилю, який сповідує команда Олександра Савицького…

– Дійсно, з силовою грою в нас поки є проблеми. Але не сказав би, що від «Кременчука» в цьому компоненті відстаємо катастрофічно. Думаю, «Кременчук» можна перемогти. Але треба грати так, як у третьому періоді матчу проти херсонського «Дніпра». Не протягом однієї третини, а весь матч. Тоді все буде гаразд.

– З молодіжного «Сокола» вас в основу перейшло лише двоє – ви і оборонець Денис Гайдук. То якщо не враховувати тренера Артема Бондарєва…

– Ми з Денисом допомагаємо одне одному. Поки лише вливаємося в дорослий колектив, тому, звісно, ця підтримка важлива. Тренер, безумовно, теж нам допомагає.

– Тренери відзначають у вас найперше гарне катання. Це від батьків?

– Звичайно. На ковзани став зовсім маленьким, ще коли тато з мамою були тренерами збірної України з ковзанярського спорту. Батьки брали мене з собою на льодовий стадіон на ВДНГ. І поставили мене на великі бігові ковзани. Які відрізняються від хокейних більшим розміром леза. Мене просто взули, поставили на лід і я поїхав. Пізніше тато й мама почали вчити мене техніці катання. Власне, не припиняю вдосконалюватися в цьому компоненті й досі. Бо межі досконалості немає. Навіть Сідні Кросбі вдосконалює своє катання понині.

– Катання в сучасному хокеї дійсно почало відігравати дуже вагому роль. Окремі хокеїсти з НХЛ катаються майже як фігуристи.

– Тенденції сучасного хокею такі, що зараз гра стає менш силовою, а більше технічною. Без гарного катання в НХЛ просто не встигатимеш за динамікою епізодів, яким би здоровим ти не був. Швидкості такі, що гравець програє позицію, якщо не встигає за долю секунди перейти з лиця на спину. Бачу це і намагаюся приділяти катанню максимальну увагу. В провідних хокейних країнах Європи катанню велика увага приділяється з самого дитинства. Головну увагу при тренуваннях хокеїстів-початківців приділяють не роботі з ключкою, а саме вмінню бігати на ковзанах. Друзі моїх батьків, колишні ковзанярі, працюють у Європі тренерами в хокейних школах, навчаючи дітей саме досконало кататися. Та навіть в Україні один з учнів мого тата вчить кататися малих хокеїстів.

– У вас не було думки піти по стопах батьків і теж зайнятися гладким ковзанярським бігом?

– На жаль, цей вид спорту в нашій державі практично щез. Колись був, на непоганому рівні. Але через відсутність фінансування стався катастрофічний занепад. Раніше, в ті часи, коли бігали мама з татом, українці ще могли боротися зі світовими лідерами більш-менш на рівних за рахунок техніки катання. Але зараз використовуються інші ковзани, які нівелюють фактор технічної майстерності. Щоб перемагати, треба мати найперше гарну витривалість. Завдяки сучасним ковзанам швидко бігають навіть люди без техніки. Найперше мова про представників Нідерландів. Та ковзанярський спорт мені одначе подобається, при нагоді я дивлюся змагання найвищого рівня – чемпіонати і Кубки світу, Олімпійські ігри.

– За хокеєм, наскільки розумію, теж стежите активно?

– Безумовно. Намагаюся дивитися матчі НХЛ. Симпатії є, хоча вони, можливо, виглядатимуть банальними. Симпатизую Коннорові Макдевіду. Зокрема й тому, що в нього дуже гарне катання. А ще в Коннора досконале володіння ключкою. Він постійно потрапляє в таймінґ. Свою справу Макдевід робить неперевершено. Не дарма він капітан «Едмонтон Ойлерз».

– Знаю, що влітку у вас була змога залишитися і виступати на найвищому молодіжному рівні в Словаччині. Чому відмовилися?

– Мене запрошували в команду з Трнави. Вона виступає в Екстралізі U20. Відмовився, бо вступив тут до Національного університету фізичного виховання і спорту.

– В Словаччині вчитися змоги не було?

– Тут я отримую фах фізіотерапевта. У Трнаві факультету фізичної терапії немає. Натомість мені запропонували вступити до вузу за напрямом «російська мова і література». Але це виключено. Не хочу вчити писаної на коліні кацапської історії. До того ж мені важко давалася асиміляція до європейського життя. Хотілося додому. Тому повернення виглядало найліпшим варіантом в усіх розуміннях.

– З фахом фізіотерапевна маєте всі шанси піти шляхом Артема Євсейчика. Нині він знову повернувся на лід, але до того встиг попрацювати масажистом нашої команди.

– Я не проти в майбутньому стати лікарем чи фізіотерапевтом у якійсь хокейній команді. Це те, що мені подобається. Але спочатку – хокей. І «Сокіл». Не хочу їхати за кордон. Поки буду підходити, хочу виступати за «Сокіл».

Іван Вербицький