На початку 2025 року в житті оборонця нашої команди трапилося чимало знакових подій: перемога на молодіжному чемпіонаті світу в дивізіоні 1В з найвищим серед усіх учасників турніру коефіцієнтом корисності (+9), 20-річний ювілей, 100-й офіційний поєдинок у складі «Сокола». Однак словом, причин, щоб поспілкуватися і підвести проміжні підсумки було чимало. А почали ми нашу розмову з теми перемоги на світовій першості.

– Перед чемпіонатом світу ми провели якісні тренувальні збори в Румунії, на яких відчули один одного, прилаштувалися, – розповідає Микита. – Тому в Естонію на чемпіонат світу їхали з чіткою метою – вигравати перше місце. Розуміли, що завадити собі можемо лише самі. Ми заклали гарну базу фізичної готовності, що в поєднанні з індивідуальною майстерністю хокеїстів мало дати результат.

– Є ще непередбачувані обставини. Ти їдеш на третій чемпіонат світу і щоразу команда підхоплює вірус, який виводить з ладу багатьох гравців…

– Вважаю, що зараз у нас була достатня глибина складу, щоб не залежати від окремо взятих хокеїстів. Я особисто розумів, що навіть якщо випаде хтось із яскраво виражених лідерів, це проблемою не стане. Ми відразу налаштовувалися, що будемо працювати одне за одного і при потребі зможемо замінити тих, хто не має змоги зіграти.

– Капітаном молодіжки на цьому чемпіонаті світу був Іларіон Купріянов, якого викликати до лав збірної тренерам зазвичай непросто. Він був лідером роздягальні і авторитетом для команди?

– У нашій команді не було явних вожаків. Усі рівні. Іларіон – хороший хлопець, відмінний гравець. Ми слухали його, він нас. Якщо в когось було що сказати, він говорив і статус капітана чи асистента на це не впливав. Купріянов, я з Олексієм Євтєховим як асистенти впливали на команду не в роздягальні, а більше під час гри, на лавці, підбадьорюючи партнерів.

– Весь чемпіонат ти провів у парі з Іваном Козленком.

– Ми знайомі з дитинства, разом у Харкові починали грати в хокей. Грали в одній парі ще там, потім опинилися в різних командах, а в останньому сезоні перед повномасштабною війною знову виступали в парі. Тож тепер, навіть не граючи три роки разом, швидко налагодили зв’язки.

– Зовні всіх суперників наша команда пройшла на одному диханні. Навіть тих, яких обіграла мінімально. Який матч був для збірної України на цьому чемпіонаті світу найважчим?

– Проти італійців. Ми занадто багато вилучалися, сукупно в меншості ми грали понад період. Через це деяким хлопцям було важко морально. Власне, підсумковий рахунок 6:5 теж демонструє, що ця гра була найнапруженіша.

– Фінали проти збірної Японії стали в останні роки для нашого хокею традиційними. І досі ми їх лише програвали – і на молодіжному, і на дорослому рівнях. Згадували про цю негативну тенденцію зараз?

– Налаштовувалися на японців як на принципового суперника, по-особливому. Надто часто вони нас перемагали, щоб залишати це непоміченим. Але й впевненість була, що цього разу їх переграємо. Ми були сконцентровані, тому, мабуть, і перемогли з таким рахунком (7:2 – авт.).

– Вважаєш, ця перемога внесе злам у характер протистоянь хокеїстів України і Японії?

– Сподіваюся. Ми їх переграли за більшістю компонентів. Давали японцям шанс лише коли опинялися в меншості. Тоді нам було справді важко, суперник нас перегравав.

– Два роки поспіль у дивізіоні 1А чемпіонату світу виступає наша юнацька збірна, через яку пройшло більшість гравців нинішньої молодіжки. Гадаєш, то там ми загартувалися аж настільки, що виграли дивізіон 1В на рівні U20 на одному диханні?

– Звичайно, коли граєш проти сильніших суперників, це впливає і допомагає рости. Також позитивно на стан нашої команди вплинув той фактор, що багато наших гравців виступають у серйозних європейських і північноамериканських лігах. Для них ігри на високому рівні – звичне явище.

– Ти в цій команді навпаки один із небагатьох представників українського чемпіонату. Швидкості в нас і на молодіжному чи юнацькому чемпіонатах світу відрізняються?

– Загалом ні. Після дорослого хокею до гри на молодіжному рівні звикати не треба. Більше проблеми відчував, адаптовуючись до європейських майданчиків. В порівнянні з нашими вони тепліші, тому в перші дні зборів трохи важко на льоду дихалося. На АТЕКу мені звичніше.

– Цим чемпіонатом світу ти підводиш риску під своїми виступами на юнацько-молодіжному рівнях. Сумуєш?

– Трохи є. Тут своя атмосфера, інша специфіка, люди, з якими, можливо, серед дорослих будемо перетинатися не так часто. Разом з тим, що фінальним акордом стала наша перемога в дивізіоні 1В чемпіонату світу. Сподіваюся, наступні склади розвинуть успіх вже на вищому рівні.

– В тренувальний табір національної збірної ти вже одного разу теж викликався…

– Буду тренуватися, працювати, робити все, що в моїх силах, щоб удостоюватися таких викликів частіше і врешті дебютувати за головну команду країни.

– Микито, нещодавно ти зіграв ювілейний, сотий поєдинок у складі «Сокола». Які з них пригадуються просто відразу?

– Звичайно, два вирішальних матчі фінальних серій проти «Кременчука» в 2023-му і торік. Також виділю гру проти нині неіснуючого «Києва», в якій провів свій перший гол на дорослому рівні. Підібрав у власній зоні шайбу після втрати суперників. Ми вибігли з Сергієм Бабинцем два в один. Оборонець суперників поїхав з Сергієм. Я залишився без опіки, кинув і влучив.

– Поки за «Сокіл» ти закинув чотири шайби. З результативністю тата, який грав за «Сокіл» у 2002-2006-му і регулярно тішив влучними кидками від синьої лінії трохи контрастує.

– Моє головне завдання – не давати забивати суперникові. Коли ж вдається відзначитися результативними діями самому, просто приємно на душі. А щодо тата, то такого могутнього кидка, як був у нього, не матиму, скільки б на тренуваннях не працював. Це батькові дано від природи.

– Як тато коментує твою гру?

– Завжди говорить правду: добре зіграю – хвалить, погано – сварить. Але в більшості випадків намагається не накричати, а підказати, як би в тій чи іншій ситуації вчинив він, щоб у майбутньому я таких помилок уникав. Ми спілкуємося після кожного матчу, обговорюємо ті моменти, які варті уваги.

– Дворідний брат, який боронить Україну на передовій, стежить за твоїми виступами?

– Як має час і можливість. З Олександром ми постійно на зв’язку – зідзвонюємося чи списуємося. На Новий рік Сашко мав відпустку. Тож мали змогу зустрітися і провести час разом у Харкові.

– Микито, зізнайся, коли восени 2022-го Костянтин Сімчук запросив тебе в «Сокіл», розраховував, що затримаєшся тут надовго? Чи тоді мав намір, як більшість ровесників, знайти команду за кордоном?

– Про закордонну кар’єру думав до переходу в «Сокіл». Коли отримав шанс тут, вирішив ним скористатися і нікуди не їхати. Спершу вирішив зосередитися на тому, щоб пробитися в склад, потім хотілося грати більше. Дуже допоміг мені в процесі адаптації Артем Бондарєв. Він – гарний друг мого тата. Спершу Артем Михайлович ще виконував роль помічника Костянтина Сімчука, але залишився моїм найбільшим наставником у команді й коли відновив кар’єру і знову почав грати.

– Два попередніх чемпіонати «Сокіл» завершив чемпіонством. В нинішньому сезоні команда суттєво омолодила склад…

– Одначе переконаний, що ми повинні вигравати і регулярний чемпіонат і згодом плей-оф та не віддавати титулу нікому. Влітку ми провели дуже насичені збори, які дозволяють утримувати гарну форму протягом усього сезону. Під час міжнародних пауз команда теж багато працює.

– Так. Гравці, які залишалися вдома, заздрять тим, хто вирушив на чемпіонат світу і Універсіаду не лише тому, що ті мають змогу поїхати за кордон, а й через те, як важко їм тут доводиться працювати.

– Десь так і є (сміється). Без ігор завжди важко.

Іван Вербицький