Нападник «Сокола» в інтерв’ю клубній прес-службі розповів, як наважився на перехід у «Сокіл» після п’яти років у «Кременчуку», що про це думає батько, який є одним із керівників «міщан», про гол у ворота «Кременчука» і травму, отриману в тому ж матчі. Але почали ми нашу розмову з найприємнішої теми – здобуття бронзи Всесвітньої універсіади.

– Від виступу на Універсіаді враження якнайкращі, – бере слово Тимофій. – Відмінний був турнір. І головне – потішив результат. Не згоден з тими, хто каже, що наша бронза несподівана. Ми їхали за медалями і їх здобули. Інших думок, ніж стати призерами, ми не мали. Дух нашої хокейної ліги допоміг нам взяти цю бронзу. Основне для нас було – вийти з групи. Ми знали, що в плей-оф закусимося і свого не віддамо.

– Не віддали американцям у матчі за бронзу. І то після поразки тому ж супернику 1:5 у групі. Напередодні букмекери не давали нам шансів взагалі.

– Згоден. Але ми знали, чого хочемо. Два матчі в американців виграти важко. Тому гірше було б, якби ми виграли в групі. А так перший матч американцям віддали, дали їм понюхати перемогу. Зате у важливішому поєдинку зіграли так, як належить.

– Словакам натомість Україна поступилася і в групі, і в півфіналі. Обидва рази – в близькій боротьбі. Ось тут якраз виглядало, що шансів на перемогу маємо більше, ніж у зустрічах з американцями.

– У словаків дуже організована команда. Вони грали дисципліновано, робили все, що потрібно для перемоги. Так, у півфінальній грі вистачало грубощів. Але це хокей. В таких матчах усі методи заради досягнення перемоги доречні.

– Власними діями на Універсіаді задоволений?

– Важко давати собі оцінку. Завжди хочеться зіграти краще. А як я зіграв, краще оцінювати тим, хто спостерігав за грою зі сторони.

– Для штабу на чолі з Артемом Гніденком матчі Універсіади були першим тренерським досвідом у дорослому хокеї. Які особливості в роботі наставника відзначиш?

– Я як гравець з Артемом Миколайовичем у ролі тренера перетинаюся вперше. Коли виступав за «Кременчук», Гніденко тренував молодіжну команду, а зі мною виступав у першому після початку повномасштабної війни сезоні ще як гравець. Головне, що наш тренерський штаб знав, як досягнути результату. Наша ланка мала від тренерів те ж завдання, що й інші п’ятірки: грати в чужій зоні, не пропускати голів.

– Зізнайся: святкували бронзу дуже гучно?

– Настрій у команди був дуже гарний. Але відчуття, що ми створили якесь диво, ні в кого не було. Ми реально оцінювали свої можливості і коли побачили, на що здатні наші суперники, розуміли, що зі всіма можна боротися.

– Такі турніри як Універсіада є своєрідними фестивалями спорту загалом, нагодою поспілкуватися з представниками різних видів, подивитися інші змагання. Що в цьому аспекті нового почерпнув ти?

– Мене дуже вразила церемонія відкриття. То було щось надзвичайне. Просто дух захоплювало і від самого шоу, і від піротехнічних ефектів. Звісно, відзначу сучасні арени Турина. Все це дійство було нестандартним. На інших змаганнях, крім хокею, правда, не були. Сконцентрувалися на хокеї. На відкритті, коли Гліб Кривошапкін мав виносити прапор, поспілкувалися з фігуристами. Побажали одне одному гарних виступів.

– Поговоримо про твій дебют у складі «Сокола». Несподіваним був уже сам факт твого переходу в нашу команду після п’яти сезонів у «Кременчуку». Як це сталося?

– Хокейне життя іноді непрогнозоване. Так склалися обставини, що мені довелося покинути «Кременчук». Тепер усі мої думки пов’язані з «Соколом». Зроблю все від мене залежне, щоб допомогти команді здобути чемпіонство.

– Наразі за «Сокіл» ти закинув одну шайбу. Якраз у ворота «Кременчука». Налаштовувався на матч проти колишньої команди по-особливому?

– Не те щоб дуже по-особливому. Я на всі матчі налаштовуюся однаково, завжди прагну, щоб моя команда виграла. Може, хіба на підсвідомому рівні було цікаво, як виглядатиму в матчі проти колишніх партнерів за командою. Але щоб я на когось був злий, то ні, такого точно не було.

– Від того матчу враження вочевидь були двоякі, адже невдовзі після закинутої шайби ти отримав травму, яка вивела з ладу на тривалий час…

– Це був навіть не форс-мажор. Просто їхав і шайба влучила в ногу. Звичайна робоча хокейна травма. Зле тільки, що відновлення вийшло затяжним. Якось погано нога заживала, хоча й перелому не було. Запалилися зв’язки, нога набрякла. Треба враховувати, що це гомілкостоп. Якщо він пошкоджений, бігати в ковзані важко.

– Тимофію, коли граєш проти «Кременчука», тато тебе підтримує (Олександр Савицький – колишній оборонець «Сокола», а нині спортивний директор «Кременчука»)?

– (Сміється). Батько мене завжди підтримує. Навіть коли граю проти «Кременчука».

– Тим не менш, зараз ти суперник «Кременчука». Батько залишається батьком і дає синові поради?

– Завжди дає. Дивиться наші матчі і відзначає, де я помилявся, що варто зробити по-іншому. Ми так звикли ще з тих часів, коли я був у «Кременчуку». Зараз нічого не змінилося.

– Тренувальний процес у «Соколі» відрізняється від «Кременчука»?

– Порівнювати в моєму випадку буде неетично. Скажу так: у «Соколі» дуже інтенсивні тренування, ми розуміємо, що робимо і для чого. Буває, звісно, що тренер не дуже в гуморі (сміється), але претензії теж усі по ділу.

– За особистими відчуттями, пік форми близько? Бо ж передсезонки у тебе не було, потім випадав через травму…

– Завжди є куди набирати. Але, думаю, що я десь на фінішній прямій.

– Тобто, в плей-оф можна розраховувати на результативну гру.

– Сподіваюся, ще до плей-оф роззабиваюся.

Іван Вербицький