«Сокіл» завершив виступ у другому раунді Континентального кубка трьома поразками в трьох матчах. Наша команда поступилася 4:5 італійському «Ріттнер Буаму», 2:5 – словенському «Єсеніце», 2:4 – хорватському «Сісаку». Як сприймати такий результат і на які висновки він наштовхує? Відповіді на ці питання шукаємо в інтерв’ю головного тренера «Сокола» Олега Шафаренка.
– Такий результат, на жаль, був очікуваним, оскільки в процесі підготовки ми з незрозумілих причин не зіграли жодного офіційного матчу, – бере слово Олег Леонідович. – Якщо в нашій країні хочуть розвивати хокей, то того, що зараз відбувається, не можна допускати за жодних обставин. Жодні товариські поєдинки не замінять офіційних. Ми залишилися без ігрової практики, без ігрового тонусу. Навіть п’ятьма тренуваннями в день цього недостатку не компенсуєш.
В Італії нас вистачило лише на одну гру. Зустріч проти «Ріттнера» ми провели добре, могли навіть перемогти. Два наступних поєдинки провели жахливо. Такі реалії. Повторюся: не маючи за спиною жодного офіційного матчу, на щось претендувати на такому турнірі дуже важко. Це навіть якщо не враховувати виснажливий автобусний переїзд тривалістю 35 годин.
– Здається, свою роль відіграв і той факт, що команда не мала достатньо часу на акліматизацію. У високогір’ї ця деталь дуже важлива.
– Грубо кажучи, на другий-третій день нашого перебування в Ріттені наших гравців паралізувало. Суперникам було простіше, адже вони живуть і постійно грають у цих краях. Власне, під наших суперників ця група й була складена. Щоб їм було комфортно грати і добиратися. З нашими особливостями ніхто не рахується і не рахувався ніколи. Ми показали те, на що здатні з огляду на ці обставини, а також на ситуацію в українському хокеї. Звісно, щоб не залежати від акліматизаційних процесів, доречно приїхати трохи швидше. Але такої можливості ми не маємо. Найперше матеріальної. Організатори оплачують проживання і надають команді лід лише за добу до початку першого матчу.
Ми розуміли, що нас очікує і, враховуючи виступ у Континентальному кубку, почали підготовку до сезону дуже рано – 8 липня. Спонсори на це погодилися, але через те, що навколо Федерації хокею України відбувається якийсь треш і досі не стартував національний чемпіонат, ця підготовка виявилася, м’яко кажучи, неповноцінною.
– Якщо оцінювати об’єктивно, то рівний в усіх розуміннях матч проти чемпіонів Італії, який завершився нашою поразкою після шайби на заключних хвилинах гри – це справжній баланс сил між нами і цим суперником чи в грі «Ріттнера» відчувалася певна недооцінка? Адже навіть серед українських фахівців і любителів хокею не бракувало людей, які пророкували «Соколу» розгромну поразку на кшталт тієї, якої зазнав від італійців хорватський «Сісак» (2:10)?
– Переконаний, що за оптимальних умов ми здатні грати і перемагати всі ці команди. Але для цього треба виступати у відповідному конкурентному середовищі постійно, а не раз на рік протягом трьох днів. На жаль, чемпіонат України має недостатній рівень і до того ж ще й ніяк не може розпочатися. Відмінність «Ріттнера», «Єсеніце», «Сісака» від наших команд в ігровому аспекті в тому, що вони грають у хокей, а не займаються біганиною та силовою боротьбою, де шайба не ковзає, а стрибає, мов м’яч.
Також зверну увагу на те, що в кожній з цих команд є по п’ять-шість легіонерів, які вирішують долю усіх матчів. Це люди зі школою хокею, з майстерністю, люди, які вміють грати в хокей, кидати шайбу, віддати останній пас, реалізувати і зробити різницю в грі. Подивіться на те, хто був на провідних ролях у фінальному матчі нашої групи між «Ріттнером» і «Єсеніце». Це – канадські легіонери з одного боку і збірники Словенії з іншого.
В аспекті реалізації створюваних моментів ми опонентам поступилися катастрофічно. Гольових ситуацій у кожній грі ми створили не менше за опонентів. Але створити мало – треба реалізувати. Гравців, які використовують моменти з високою ефективністю в нашому складі поки дуже мало. Один з таких – Віктор Захаров. Проти «Ріттнера» він видав видатний матч, закинув дві шайби, але в кінцівці за рахунку 4:4 отримав необов’язкове вилучення і в меншості ми пропустили шайбу, яка вирішила долю гри. Дисципліна – наша хвороба, якої ми не можемо позбутися вже багато років. І мова ж не лише про Захарова. На гру в меншості випустив найдосвідченіших гравців – Вадима Мазура і Руслана Ромащенка. Вони помилилися в елементарній ситуації, на якій наголошував на передматчевому зібранні і ми програли матч.
– Не припускаєте, що до двох наступних матчів після поразки на останніх хвилинах у першому команда виявилася неготовою емоційно?
– Емоції тут точно ні при чому. По-перше, позначилася відсутність ігрового тонусу. По-друге, всі команди катаються, грають. Помиляється той, хто думає, що «Єсеніце» і «Сісак» – слабкі суперники. Ці два матчі ми програли найперше тому, що не змогли тягатися з суперниками в швидкості катання. Що в другому, що в третьому матчах у нас випадали цілі відрізки тривалістю по п’ять-сім хвилин. Ми могли перегравати суперників повністю, а потім випадаємо на тривалий час і за цей час пропускаємо. Треба відігруватися, а сил вже немає.
– Може, це пов’язано з тим, що повноцінно боєздатними для міжнародного рівня в «Сокола» є дві ланки, а інші ще доволі сирі?
– Майже всі матчі ми грали в три ланки. На цьому рівні витримати таке навантаження важко. Молоді гравці ще не готові боротися проти таких суперників. Їм потрібен час. Суперники ж не просто грали чотирма ланками, а ще й проводили ротацію, випускали на кожен наступний матч по кілька нових гравців. Ми собі такого дозволити не можемо.
– Чому третій матч проти суперника, який за якістю гри вочевидь був найслабшим серед решти, виявився для нас найгіршим на турнірі?
– Тому, що в нас вже не залишилося ні сил, ні емоцій. Хлопці робили спроби дістати «Сісак», мали моменти, але свіжості, щоб їх завершити, бракувало. І – знову ж – у хорватській команді знайшлися люди, які вміють закидати шайби. Це риса, якої не придбаєш у магазині і не натренуєш.
– Воротарська бригада «Сокола» вважається найсильнішою, навіть зірковою за українськими мірками. Але, судячи з частих замін голкіперів, у Ріттені Богдан Дьяченко і Олег Петров відіграли не найкращі свої турніри…
– Нашим голкіперам на міжнародній арені важче, бо в складі кожного суперника є майстри, які вміють кидати. Особливо це стосується праворуких нападників. На весь наш чемпіонат хокеїстів з таким вмінням одиниці. Тому для українських воротарів стає проблемою, коли вони зіштовхуються з такими гравцями на міжнародній арені. Причому це проблема голкіперів не лише сучасних, а й навіть наших іменитих воротарів, які грали за збірну в топ-дивізіоні чемпіонату світу. Взагалі, і Дьяченко, і Петров – хороші голкіпери. Але вони повинні додавати. Можливо, їм забракло ігрової практики. Так, наші воротарі грали на олімпійській кваліфікації в Ризі, але потім більше як місяць офіційних матчів не проводили. Можливо, це якісь ментальні труднощі, не пов’язані із власне воротарською майстерністю.
– В складі «Сокола» грало два орендованих хокеїсти одеського «Шторма» – оборонець Євген Ратушний і нападник Микита Сидоренко. Їх запрошення себе виправдало?
– Найперше хочу подякувати керівництву і тренерському штабу «Шторму», що пішли нам на зустріч. Ратушний і Сидоренко нам допомогли. Без них було б набагато важче. Але, знаючи істині можливості цих хокеїстів, можу сказати, що свого максимуму Євген та Микита в Італії не продемонстрували. Але це теж, думаю, пов’язано з недостатньою готовністю. По-перше, «Шторм» вийшов на лід набагато пізніше, ніж ми. По-друге, одесити зіграли дуже мало матчів найвищої напруги. Так, Ратушний виступав в олімпійській кваліфікації, були зустрічі проти «Сокола» і «Кременчука» в кубковому турнірі. Але цього недостатньо, щоб відчути оптимальний ігровий тонус. Правду кажучи, як тренер національної команди України бажаю, щоб ці хокеїсти виступали в іншому чемпіонаті.
– Прокоментуйте, як проявили себе в матчах Континентального кубка молоді хокеїсти, особливо 16-річні Денис Жеребко і Артем Кальсін, для яких то був перший схожий досвід у кар’єрі.
– Ці хлопці мали надто мало ігрового часу, щоб їхній грі можна було давати якусь чітку оцінку. Зараз найважливіше, що вони знаходилися в команді, відчули цю атмосферу і цей хокей. Грали Денис і Артем мало, бо вони ще діти, а в інших командах грали чоловіки. Хотілося дати більше пограти Володимирові Костромітіну, але він вийшов у другій грі і дав суперникам з-під себе забити. Те саме було й у третьому матчі проти «Сісака». Вели 1:0, випустили Дениса Жеребка і на другій чи третій його зміні отримуємо з-під нього гол. Так, недопрацював оборонець, але Денис надалі зіграв неправильно, не встиг найперше тому, що він ще не готовий до цього рівня, бо він ще дитина.
– І на завершення хотілося б повернутися до того питання, яке задавав перед виїздом в Італію. Тільки тоді хотів, щоб ви порівняли готовність до Континентального кубка нинішньої і торішньої команд, а зараз порівняйте їх виступ.
– Теперішня команда, не дивлячись на три поразки, мені сподобалася більше. Торік ми хоч і перемогли «Црвену Звезду», але два наступних матчі провалили. Картинки гри я не побачив зовсім. Зараз ситуація оптимістичніша. Цьогоріч ми зіграли змістовніше в кожному з матчів: створили більше моментів, діяли чіткіше в обороні, зробили набагато більше вдалих, правильних тактико-технічних дій. Підстав для того, щоб опускати руки і вішати ніс не бачу. Ні молодим гравцям, ні досвідченим. Треба шукати в собі мотивацію, конфліктувати з самим собою, щоб прогресувати.
– Фіналізуємо звичним для наших реалій: коли вболівальники зможуть побачити «Сокіл» наступного разу?
– Про це знають лише каміння. А вони мовчать.
Іван Вербицький